Мировая экономика

Учебная работа. Міжнародна інформація. Міжнародні інформаційні відносини

Міжнародна інформація. Міжнародні інформаційні відносини

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ
МІЖНАРОДНОЇ ІНФОРМАЦІЇ І МІЖНАРОДНИХ ІНФОРМАЦІЙНИХ ВІДНОСИН

1.1 Поняття інформації та
аспекти інформаційної культури

.2 Міжнародна інформація

.3 Міжнародні відносини у
сфері інформації

ВИСНОВОК ДО РОЗДІЛУ 1

Розділ 2. ГЛОБАЛІЗАЦІЯ
МІЖНАРОДНОЇ ІНФОРМАЦІЇ. СТАНОВЛЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА

.1 Глобалізація міжнародної
інформації

.2 Світова електронна мережа
правових документів GLIN (Global Legal Information Network)

.3 Проблеми становлення
інформаційного суспільства в Україні

ВИСНОВОК ДО РОЗДІЛУ 2

Розділ 3.
ІНФОРМАЦІЙНО-АНАЛІТИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

3.1 Зовнішньополітичні
комунікації

3.2 Державна інформаційна
політика і національні інформаційні ресурси

ВИСНОВОК ДО РОЗДІЛУ 3

ВИСНОВКИ І ПРОПОЗИЦІЇ

ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНОЇ
ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Тема даної дипломної роботи «Міжнародна інформація.
Міжнародні інформаційні відносини» є надзвичайно актуальною. Її
актуальність полягає в тому, що нинішнє суспільство перенасичене інформацією,
яка не завжди є достовірною і правдивою, тому в таких умовах загострюється
проблема її фільтрації. Очевидним є вплив інформаційних потоків на характер
міжнародних відносин. Один неправильний вислів, або навіть акцент можуть
зірвати підписання важливого міжнародного документу, чи навіть розв’язати
збройний конфлікт. Вищезазначене й актуалізує тему дипломної роботи.

Функції міжнародної інформації полягають в узагальненій та
професійній оцінці інформації, прогнозуванні міжнародно-правових та економічних
наслідків прийнятих рішень, у створенні обґрунтованих пропозицій та
рекомендацій щодо їх реалізації.

Серед характеристик джерел інформації найважливішими є:
статус джерела, надійність, кваліфікація, довіра до джерела, цінність і вага
інформації. Усі джерела інформації поділяються на: відкриті, закриті і
конфіденційні. Є також поділ на особистісні джерела і опосередковані джерела.
До особистісних джерел відносять безпосередньо осіб: дипломати, офіційні
представники уряду, співробітники дипломатичних представництв а також інші
офіційні особи, які висловлюють офіційну точку зору.

Джерелами дезінформації можуть виступати: спеціалізовані
відомства; опосередковані джерела, які видають неперевірену інформацію. Ці
джерела найчастіше використовуються для перевірки на політичні, економічні та
військові кроки держави, на вивчення думки громадськості щодо прийняття рішень,
для свідомого перекручування інформації з метою досягнення власних інтересів.

В сучасних умовах, інформація перетворилась на глобальну
проблему, вона має світовий, міжнародний характер.

Інформація стала складовою інших глобальних проблем, таких як
боротьба зі стихійними лихами, проблема біженців, проблема розподілу світових
енергетичних ресурсів.

Сучасні засоби зв’язку глобалізували можливості передачі
великих масивів інформації за неймовірно короткий час, мультимедійні системи
здійснюють миттєву передачу інформації на будь-яку відстань, що впливає на
суспільні процеси в світі.

Глобальна роль інформації привела до появи в суспільстві
концепції інформаційної цивілізації. У зв’язку з цим третє тисячоліття
називають тисячоліттям становлення інформаційної цивілізації і визначають
характеристики інформаційного суспільства (ІС).

Інформаційно-аналітичне забезпечення міжнародних відносинах є
складовою зовнішньополітичних комунікацій, які є одним з елементів сучасного
міжнародного співробітництва. Інформаційно-аналітичне забезпечення відображає
реагування міжнародного співтовариства на політичні процеси у системі, на зміну
економічної ситуації, забезпечує адекватний вплив на небажані зміни. Від інформаційного
забезпечення залежить якість урядових рішень, передбачення і випередження
подій, прийняття спільних рішень із глобальних проблем міжнародного товариства.

Проблема міжнародної інформації та міжнародних інформаційних
відносин знайшла висвітлення в роботах зарубіжних та вітчизняних авторів. Разом
з тим аналіз стану дослідження дипломної роботи дозволяє твердити про те, що
вона є малодослідженою.

Мета дипломної роботи полягає в обґрунтуванні таких
понять, як міжнародна інформація та міжнародні інформаційні відносини. Лише з
початком глобалізації суспільства, а згодом і всіх процесів в ньому, ця тема
набула актуальності і становить собою не аби який інтерес.

Досягнення поставленої мети в дипломній роботі вирішуються
наступними задачами:

— Розкрити сутність понять «міжнародна
інформація» та «міжнародні відносини»;

— Проаналізувати глобалізацію
міжнародної інформації та становлення інформаційного суспільства;

— Проаналізувати стан
інформаційно-аналітичного забезпечення міжнародних відносин;

— Визначити основні напрямки державної
інформаційної політики.

об’єктом дослідження є міжнародна інформація і міжнародні
інформаційні відносини.

Предметом дослідження виступають події, процеси і навіть
реформи, які відбулися і продовжують відбуватися в міжнародній інформації (як в
процесі) і міжнародних інформаційних відносинах.

Методичну основу дослідження складають компаративістський,
системний та дедуктивний методи. Їх використання дозволило порівняти поняття
«міжнародна інформація» та «міжнародні інформаційні відносини» та знайти вірний
підхід до проблемі становлення інформаційного суспільства.

структура роботи зумовлена специфікою вирішення основних дослідницьких
завдань. робота складається зі вступу, основного тексту та висновків.

Обсяг роботи сімдесят одна сторінка, з них п’ятдесят дев’ять
сторінок основного тексту.

Розділ 1. ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ
МІЖНАРОДНОЇ ІНФОРМАЦІЇ І

МІЖНАРОДНИХ ІНФОРМАЦІЙНИХ ВІДНОСИН

.1 Поняття інформації та аспекти
інформаційної

культури

Інформація — це відомості про об‘єкти та явища навколишньої
дійсності, про їхні параметри, властивості та стан, які знижують ступень
невизначеності та неповноти знання про ці об‘єкти та явища. Крім того,
інформація — це дані, що використовуються для отримання нових знань чи
прийняття рішень. Даних, що зберігаються, завжди більше, ніж інформації. таким
чином, інформація — це цілеспрямовані знання про об‘єкти, представлені в
різноманітних моделях.

Виділяють основні поняття міжнародної інформації, які
визначають предмет міжнародних інформаційних відносин, об‘єкти і суб’єкти таких
відносин. На сьогодні терміном «Міжнародна інформація» позначають такі поняття.

Міжнародна інформація — це документовані або публічно
оголошені відомості про події та явища у міжнародному співтоваристві
(міжнародному інформаційному просторі), зафіксовані на матеріальних носіях з
реквізитами, які дозволяють ідентифікувати ці відомості.

коли говоримо про сукупність якихось явищ, то ці явища можуть
ставати суб’єктами міжнародного права. Та коли явища зафіксовані на
матеріальних носіях, то вони будуть ставати предметами речового, майнового
міжнародного права. Тобто вони можуть оскаржуватися, їх можна подавати в
арбітражний Суд, з ними можна працювати як із звичайними матеріальними речами.
Тому з одного боку ми говоримо, що інформація — це не матерія, а з іншого боку
— інформація може бути об‘єктом міжнародного права. Незважаючи на приватний
характер власності інформації, на те, що є фірми, є приватні особи, які
володіють тими чи іншими масивами інформації, відповідальність, за міжнародним
правом, на міжнародній арені несе держава. І тому держава в спеціальному
законодавстві контролює ті інформаційні ресурси, які перебувають на території
певної країни.

Міжнародна інформація визначається як сукупність відомостей
про систему міжнародних відносин, а також про структуру, загальні властивості
інформації і питання, пов’язані з пошуком, збиранням, аналізом, зберіганням та
розповсюдженням інформації у системі міжнародних відносин.

Процес одержання, зберігання та використання міжнародної
інформації тісно пов’язаний з процесом глобальної комунікації між суб’єктами
міжнародних інформаційних відносин, які виникають у всіх сферах діяльності
держави і суспільства при одержанні, зберіганні та використанні інформації.

таким чином, міжнародна інформація є складовою глобальної
комунікації, метою якої є з’ясування закономірностей взаємодії суспільства та
інформації і формування інформаційного суспільства. Міжнародна інформація
орієнтована на забезпечення зовнішньої та внутрішньої політики дер жав,
економічної стратегії країн, на забезпечення національної безпеки, прогресивний
розвиток міжнародних відносин та міжнародного права. Кожна країна формує свою
стратегію інформаційної політики, в якій визначаються усі аспекти
інформаційного забезпечення міжнародних відносин.

Так, наприклад, в США інформаційна політика держави
спрямована на забезпечення національних інтересів у міжнародному інформаційному
просторі, вона входить до воєнної доктрини США та американської стратеги
безпеки. Це зовнішній аспект. Внутрішній аспект інформаційної політики США
орієнтований на забезпечення доступу до інформації для кожного індивіда, на
забезпечення прав інтелектуальної власності та авторських прав, а також на
забезпечення інтелектуальних прав певних верств суспільства.

Функції міжнародної інформації полягають в узагальненні та
професійній оцінці інформації, в прогнозуванні міжнародних правових та
економічних наслідків прийняття рішень у створенні обґрунтованих рекомендацій
для їх реалізації. Через обмін та інтерпретацію інформацію аналізуються і плануються
політичні дії.

Країни Європи та Америки розглядають міжнародні інформаційні
процеси як об’єктивну реальність і шукають можливості співпраці з монопольними
інформаційними центрами, які володіють 85% міжнародної інформації. МІ
концентруються в міжнародних інформаційних потоках з безпрецедентним рівнем
контролю над проходженням інформації, пропагандою ідей і створення іміджу. Цей
контроль дає можливість формувати зміст МІ: добирати інформацію за певними
напрямками і впливати на міжнародну громадську думку, культивуючи певні ідеї.

Найбільші корпорації: CNN, RCA, Ascett, DPA, BBC, RTL, Rater,
Франспрес, AcosiatiolPress.

Міжнародні інформаційні відносини — це підгалузь міжнародних
відносин яка розглядає співробітництво суб’єктів міжнародного права в галузі
інформації. Виділяють основні поняття міжнародної інформації, які визначають
предмет міжнародних інформаційних відносин, об’єкти і суб’єкти таких відносин.

Суб’єктам міжнародних інформаційних відносин виступають:

1. Міжнародні організації:

універсальні

— регіональні

субрегіональні

2. Країни учасниці міжнародних співтовариств

3. Транснаціональні компанії

Фізичні та юридичні особи (установи, організації,
підприємства, фірми, вищі посадові особи держави, які впливають на прийняття
рішень в міжнародній політиці.

Щодо аспектів інформаційної культури — визначивши зміст та
сутність категорії «культура», поєднаємо (генеруємо) її з категорією
«інформація». З’ясуємо, які формулювання може мати термін «інформаційна
культура». Проведений аналіз різних наукових і популярних джерел дав змогу
зробити такі узагальнення. Інформаційна людей, нації, народу, суспільства, держави, міжнародного співтовариства) у
сфері інформаційних відносин (у тому числі мистецтва, науки, техніки тощо);

2) відповідний рівень розвитку інформаційних відносин на
певний момент часу, у просторі, колі осіб, що визначається порівняно з
попередніми показниками інформаційної культури;

) множина практичних, матеріальних і духовних надбань
суспільства, які відображають історично досягнутий рівень розвитку суспільства
і людини у сфері інформаційних відносин та втілюються в результатах
інформаційної діяльності. У вужчому розумінні, інформаційна метод формування визначеного в ідеалі рівня інформаційних
відносин;

) множина умов, які забезпечують високий рівень,
продуктивність, безпеку інформаційних правовідносин;

) рівень фахової підготовки працівників (працівника) у
сфері інформаційних правовідносин та особистої організованості їх:

) рівень відповідності норм, встановлених у
суспільстві, нормам інформаційних правовідносин;

) галузь загальної культури (як науки), що вивчає
проблеми унормування суспільних інформаційних відносин;

) множина духовних цінностей у сфері інформаційних
відносин, створених людством протягом його історії;

) рівень, ступінь досконалості певної галузі розумової
діяльності.

Сутність інформаційної культури може розглядатися й у
контексті категорії «культура поведінки у сфері інформаційних відносин».
Зазначена категорія також має багатоаспектний зміст.

1.2 Міжнародна інформація

Міжнародні інформаційні відносини визначаються інформаційними
процесами і мають суб’єкти і об‘єкти міжнародного співробітництва. Тому
виділяють основні поняття міжнародної інформації, які визначають предмет
міжнародних інформаційних відносин, об‘єкти і суб’єкти таких відносин.

Інформаційні ресурси — це засоби, запаси, можливості і
джерела інформації, які визначають роль і місце держави в світі і виступають
стратегічним показником національного багатства країни. Так, наприклад, в
Конституції України та у Законі про інформацію написано: «Інформація є
національною цінністю».

Міжнародна інформація — це інформація документована і
зафіксована на матеріальних носіях з реквізитами, що дозволяють її
ідентифікувати.

Міжнародна інформація — це документовані відомості про події
та явища навколишнього світу і процеси в ньому.

Міжнародна інформація — це інформація пов’язана із
інформаційно-аналітичним забезпеченням зовнішньоекономічної політики і
обертається без кордонів з метою інформування керівництва держав. [1, 250]

Міжнародна комунікація — це процес безпосереднього обміну
інформацією від джерела інформації до реципієнта, а також і зворотний процес —
тобто реакція на наслідки цього процесу.

Міжнародний інформаційний обмін — це глобальний
інформаційний процес який впливає на зовнішню політику міжнародного
співтовариства, виступає каталізатором суспільства, стимулює розвиток економіки
і обмін надбаннями.

Мета міжнародного інформаційного обміну — забезпечення
міжнародних і національних інтересів в усіх сферах життєдіяльності держави.

Міжнародний інформаційний простір — визначається як система
спільного використання міжнародних інформаційних ресурсів за узгодженими
сферами і напрямками.

характеристики міжнародного інформаційного простору:

— Наявність території,

— Інфраструктура,

— Наявність урядової інформаційної
політики,

— Наявність міжнародних угод між
суб’єктами які регулюють санкції щодо порушень,

— Наявність механізму контролю за
здійсненням міжнародної комунікації. [2, 30]

Інформаційний потенціал — це сукупність засобів інформаційних
ресурсів, а також сукупність різновидів інформації які визначають політичні,
економічні та соціокультурні можливості країни.

Національний інформаційний продукт — це сукупність матеріальної
та інтелектуальної діяльності спільнот та індивідуумів на основі інформаційних
технологій.

Національний інформаційний продукт включає:

— засоби зв’язку,

— національні інформаційні потоки,

— національні інформаційні товари і
послуги,

— можливості накопичення масивів
інформації для використання національних інтересів.

Міжнародне інформаційне Право — це система міжнародних
документів які регулюють міжнародні відносини відповідно до певної сфери
діяльності.

До основних понять МІ відносять такі складові, як міжнародна
інформація, міжнародний інформаційний простір, інформаційні ресурси,
інформаційний потенціал, національний інформаційний продукт і джерела
інформації. [3, 3]

Міжнародна інформація (МІ) визначається як сукупність
відомостей, що характеризують структуру, загальні властивості інформації, а
також питання, пов’язані з їх пошуком, аналізом та розповсюдженням в системі
міжнародних відносин (МВ).

МІ є складовою глобальної комунікації, мета якої — з’ясування
закономірностей взаємодії суспільства та інформації і формування інформаційного
суспільства. МІ орієнтована на інформаційне забезпечення зовнішньої та
внутрішньої політики, економічного курсу країн, національної безпеки, на
розвиток міжнародних зв’язків і входження держави у міжнародні організації та інституції.
В кожній країні є концепція державної інформаційної політики, в якій
визначаються різні аспекти інформаційного забезпечення міжнародних відносин.
Так, наприклад федеральна інформаційна політика США спрямована на забезпечення
доступу до інформації для кожного індивіда, детальних зв’язків у своєму
суспільстві і міжнародному співтоваристві. Інформаційна політика України
спрямована на захист власного інформаційного простору, збереження
інформаційного суверенітету і забезпечення інформаційної безпеки держави.

Функції МІ полягають в узагальненій та професійній оцінці
інформації, прогнозуванні міжнародно-правових та економічних наслідків
прийнятих рішень, у створенні обґрунтованих пропозицій та рекомендацій щодо їх
реалізації.

Інформація належить до глобальних проблем світу, тому одним
із понять МІ є поняття міжнародний інформаційний простір (МІП). Міжнародна
інформація функціонує в МІП, який характеризується такими показниками:

— територія розповсюдження інформації
за допомогою компонентів міжнародних та національних систем зв’язку;

— інфраструктура, тобто технологічні
засоби і можливості зберігання, обробки і розповсюдження інформації по
вертикалі і горизонталі;

— наявність міждержавної і національної
комунікаційної політики, як комплексу принципів і норм, що регулюють
функціонування та використання міжнародної інформації світовим співтовариством;

— наявність міжнародних і регіональних
угод у галузі комунікацій, що базуються на розумінні міжнародної ролі
інформаційних процесів (ці міжнародні угоди складають окрему галузь
міжнародного права — інформаційного права, яка зараз проходить фазу становлення
і кодифікації норм, становлення інститутів, що контролюють виконання цих норм);

— можливості доступу до інформації для
громадськості та участь міжнародного співтовариства у загальній системі
зв’язку.

Кожна країна своїм законодавством визначає кордони своєї
території і звичайно, кордони своєї інформаційної території. Звичайно термін
«інформаційна територія держави» — це дещо умовний термін, тому що держава не в
силах припинити прийом інформації, що передається через численні канали штучних
супутників Землі її громадянами. Вона може лише контролювати транслювання цих
каналів на своїй території. Але за прийнятою конвенцією «Про використання
сигналів, що передаються через штучні супутники Землі», країна має заплатити за
Право транслювання таких каналів, при порушенні цієї умови на країну
накладаються штрафні санкції до кількох млрд. доларів.

Декотрі країни в основі своєї інформаційної політики мають
певні ідеологічні засади, які забороняють населенню використовувати певну
інформацію. Нещодавно, коли в Ірані до влади прийшли релігійні партії, вони
заборонили прийом світської інформації на телеприймачі своєї країни, таким
чином обмеживши участь країни у світових інформаційних потоках. Були навіть
факти погрому приймаючої супутникової апаратури, що могла приймати інформацію,
що суперечить релігійній ідеології країни. Інший приклад: нещодавно у Північній
Кореї був запущений штучний супутник Землі, що транслює дві ідеологічні пісні:
про Кім Ір Сена і про Кім Чен Іра. У тій же Північній Кореї видається журнал
«Корея», він яскраво оформлений, якісно виданий, але весь його матеріал має
певний ідеологічний зміст: майже кожна стаття починається словами «Всесвітньо
відомий, визнаний вождь Кім Чен Ір …». [4, 300]

Інформаційний простір має кілька визначень:

— Інформаційний простір — це система
середовища буття людини, яка забезпечує життєдіяльність будь-якої
системи,зокрема системи міжнародних відносин.

— Інформаційний простір — це система
спільного використання національних інформаційних ресурсів за узгодженими
сферами і напрямками діяльності.

— Інформаційний простір — це сума
складних інформаційних технологій, які є основою і визначальним компонентом
промислово-економічного комплексу транснаціональних спільнот, які впливають на
формування світоглядних процесів у суспільстві.

МІП визначається конституційними нормами окремих держав,
міжнародними угодами та технічним забезпеченням процесу інформації. Він
складається із державних (національних) інформаційних просторів, регіональних
просторів а також просторів окремих територій.

У 1992 році в Україні широко обговорювалася проблема
формування інформаційного простору, знищення інформаційної експансії і
створення інформаційного суверенітету держави. В Європі послуговуються іншими
принципами. Там створюють єдиний інформаційний простір, який би включав в себе
інформаційні простори всіх країн і був би захищений від американської
експансії.

На сьогодні окремі регіони і країни визначають квоти на присутність
у своєму інформаційному просторі транснаціональних монополій, інших держав та
приватних осіб. Наприклад, Європейське співтовариство визначило таке
співвідношення: 14% відводиться для вищезгаданих суб’єктів неєвропейського
походження, 86% — для європейських суб’єктів. Окремі країни, наприклад Франція
(яка проводить політику збереження франкофонії), виробляють спеціальне
законодавство на присутність в своєму інформаційному просторі іншомовних (в
даному випадку англомовних) представників.

Велике значення для формування і збереження національного
інформаційного простору має законодавство про рекламу. Європейська конвенція
про транскордонне телебачення від 1989 року має спеціальний додаток і протокол
про розповсюдження реклами у Європейському інформаційному просторі, особливо
якщо виробниками і розповсюдниками є неєвропейські суб’єкти. Він встановлює
максимум, що дорівнює 17%, тобто 83% прибутку від реклами має залишатися в
Європі. [5, 40]

Визначення інформаційних ресурсів є як в Конституції держави,
так і в загальних законам про інформацію і доступі до інформації.

«До інформаційних ресурсів України входить вся належна їй
інформація, незалежно від змісту, форм, часу і місця створення» — закон— Інформаційний потенціал — це
сукупність інформаційних засобів країни, що включають комп‘ютерні мережі,
національну систему інформації (національну інфраструктуру), сукупність самої
інформації а також різновиди інформації. Сюди входять також
інформаційно-аналітичні служби, видавництва, кіно, засоби масової комунікації і
електронні видання.

— Національний інформаційний продукт —
матеріальний або нематеріальний результат інформаційної діяльності, що
створюється за допомогою поєднання інтелектуальної діяльності людини та
синтезованих засобів зв’язку.

Національний інформаційний потік включає в себе технічні можливості
інформації, компонентами яких є первісні засоби зв’язку (радіо, телефон,
телеграф, телебачення, аудіо-, відеокасети).

Інфраструктура національного інформаційного потоку на базі
сучасних комунікаційних технологій має такий вигляд: телеграф, телефон, факс,
персональний комп’ютер, сканер, супутник, оптичні волокна зв’язку, кабелі,
аудіо-відеоматеріали, бази даних. На сьогодні на території України в
інформаційному просторі працює 300 ретрансляторів, які передають міжнародну і
національну інформацію безпосередньо у пам’ять комп‘ютерів, а потім — у
локальні системи.

— Конвергенція засобів зв’язку —
це поєднання різних засобів зв’язку у світових інформаційних мережах.

— Джерела інформації — це передбачені,
або встановлені законом, носії інформації, до яких входять документи, інші
носії, що зберігають інформацію, повідомлення засобів масової комунікації,
фундаментальну інформацію або публічні виступи.

Серед характеристик джерел інформації найважливішими є такі:
статус джерела, надійність, кваліфікація, довіра до джерела, цінність і вага
інформації. Усі джерела інформації поділяються на три типа: відкриті, закриті і
конфіденційні. Є також поділ на особистісні джерела і опосередковані джерела.
До особистісних джерел відносять безпосередньо осіб: дипломати, офіційні
представники уряду, співробітники дипломатичних представництв а також інші
офіційні особи, які висловлюють офіційну точку зору. [6, 14]

Міжособистісні — це джерела, до яких належать особисті
контакти із широким типом представництва: суспільні, політичні, ділові,
культурні, військові, соціальні, економічні. Вони найчастіше використовуються у
дипломатичній практиці, у діяльності міжнародних організацій, у посередництві
між країнами, у врегулюванні міжнародних конфліктів та для передачі
особистісної інформації. Тобто це зустрічі президентів один на один, зустрічі
дипломатів. До цих джерел також можна віднести контакти, які відбуваються на
рівні міністрів відповідних відомств для вирішення поточних, конфліктних та
кризових проблем. Міжособистісні джерела, часто використовуються також у
стратегічних напрямках діяльності, тобто розвідкою, а особливо промисловою
розвідкою.

Опосередковані — це джерела, які виступають посередниками між
конкретним джерелом інформації і суспільством (громадською думкою). До них
відносять: засоби масової комунікації (газети, радіо, телебачення, реклама),
інформаційно-аналітичні установи, електронні засоби комунікації, архіви і
бібліотеки та інші джерела зберігання інформації. Тобто фактично опосередковані
джерела інформації — джерела із других або третіх рук.

Опосередковані
джерела поділяються на:

— Офіційні — органи державної
виконавчої влади, спеціалізовані науково-дослідні інституції та установи,
відомчі установи, силові структури та інші державні органи, які виступають з
офіційною точкою зору. Крім того органи статистики, інформаційно-аналітичну,
економічну інформацію (тобто аналіз економіки по всіх галузях діяльності
держави), інформацію, яка подається установами соціальної політики і праці,
інститутом демографії (та інші установи, що вивчають демографії), інформацію
статистики промисловості (доходи, валовий збір, кредити та ін.), інформацію
силових структур. Є офіційна точка зору, якоїсь установи (заява, нота) і є
особиста точка зору представника цієї організації: це дві великі різниці.

— Неофіційні — це джерела, які
використовують суб’єктивні, оціночні прогнози та аналізи соціально-економічної
та політичної ситуації, політичні партії і рухи, громадські організації та
структури (політична партія, якщо вона не є домінуючою в державі не може
виступати від імені держави з офіційної точки зору), соціологічні дослідження,
аналітичні прогнози, повідомлення засобів масової комунікації, якщо вони не є
офіційними представниками виконавчої влади (зараз в Україні офіційна точка зору
виконавчої влади висловлюється через газету «Урядовий кур’єр»), незалежні
соціологічні дослідження, джерела які стосуються певних релігійних концесій та
національних меншин.

Більшість міжнародних домовленостей відбувається за
особистісними контактами. Вступ України до Pади Європи включав в себе:

— представлення самої Pади Європи,

— висновки експертів,

— особисті контакти українських
дипломатів (вони займались шантажем, домовленостями та торгами з конкретними
представниками), ці зустрічі дали більше, ніж загальні виступи.

+зараз Україна має здійснити тиск на Велику Сімку, з метою
вимагання грошей для ліквідації фінансової кризи, це буде робитись особистими
контактами. Крім того деяку особливо важливу інформацію передають «із уст в
уста», тобто наприклад приїжджає посол і розповідає усно економічну інформацію,
яку не можна довірити загальним засобам передачі інформації. Особливо важливий
той факт, що коли країна не має дипломатичних стосунків з іншою, то в ролі
таких дипломатів виступають представники релігійних конфесій.

Крім
того офіційні та неофіційні джерела поділяються на:

1. Відкриті — інформація, яка публікується в офіційних
дослідженнях, відомостях (ВР, Кабмін), повідомлення про наукові розробки,
діяльність промисловості, банківської системи.

Поділяються на:

— Інформація загального методами. Інформація про конкретних осіб лягає в основу діяльності
дипломатичних представництв, оскільки робота з окремими особами дає великі
результати на міжнародному рівні.

2. Закриті: до них належать: розвідувальні, дипломатичні,
стратегічні, статистичні джерела (наприклад статистика про продукцією
військового комплексу, інформація про кількість народжених і померлих),
інформація про новітні технології, які становлять державну таємницю, а також
всю інформація, яка вважається таємною. До закритої інформації (джерела)
відносять: інформацію, що міститься у директивах і вказівках посадовим особам,
які представляють державу на переговорах, консультаціях та нарадах з політичних
питань; інформацію про стратегію і планування зовнішньої політики; відомості
про номенклатуру, обсяги фінансування операцій експорту та імпорту озброєння.
Кожна країна має закон3. Конфіденційні — джерела, які захищаються законом і які
володіють інформацією спеціального призначення з точки зору зацікавлених країн.
Під конфіденційними джерелами розуміють документи, публікації, технічні носії
інформації, технічні засоби обробки інформації, інформаційні продукти
промислової, інтелектуальної політичної сфери, а також інформація, яку
відносять до розвідувальної інформації. До них відносять джерела розвідки,
закриті джерела міністерств і відомств (є 3 ступені секретності 5, 10, 15
років, після закінчення цього стоку інформацію можуть розсекретити —
оприлюднити). Конфіденційні джерела інформації, на які посилаються при
вирішенні тих чи інших питань (оприлюднені) завжди не називаються.
Конфіденційне джерело розкривається тільки у випадку проведення судового
слідства із санкцій прокурора, або коли інформація має характер, що стосується
життєдіяльності всієї цивілізації, життєдіяльності і існування людства
(наприклад, розробка бактеріологічної зброї в Іраку, аварія на ЧАЕС).

Витік інформації (пробні шари) — це метод дезінформації для
вивчення думки громадськості. «Веер» — методика, коли інформація спочатку
розповсюджується в інших країнах, а потім звідти просочується в нашу із
посиланням на зарубіжні джерела.

Отже, методи дезінформації дуже поширені, їх використовували
(і будуть) на макрорівні для певних цілей.

1.3 Міжнародні відносини у сфері
інформації

Від найдавніших часів передавання повідомлень про реальні
події міжнародного життя було надзвичайно важливим як у внутрішній, так і у
зовнішній політиці держав. Упродовж тисячоліть головними засобами передавання
інформації були гінці, які забезпечували, передусім, потреби політичного
керівництва та формували основу для прийняття ним рішень у сфері зовнішньої
політики. У XVIII ст. у Франції для потреб швидкого передавання інформації було
засновано кур’єрську пошту, що використовувала з цією метою сполучення за
допомогою диліжансів. Однак між подією та реакцією на неї зацікавлених держав завжди
минав досить тривалий час, що унеможливлювало динамічну та ефективну зовнішню
політику. Широкі кола громадськості отримували інформацію зі ще більшим
запізненням і лише таку, яка відповідала інтересам керівної верхівки. [34, 147]

Починаючи з XIX ст., розвиток міжнародних інформаційних
відносин зазнав революційних змін, що полягали в удосконаленні старих і
винайденні нових технічних засобів передавання інформації. Розвиток транспорту,
винайдення телеграфу, телефону, радіо і, нарешті, впровадження сучасних
комп’ютерних мереж не лише свідчили про ступінь прогресу суспільства, а й
призвели до справжніх інформаційних революцій.

Інформованість урядів воюючих держав та громадян уперше
суттєво змінилась під час Кримської війни (1851-1855). Характеризуючи цю ситуацію,
М. Говард писав: "Війна більше не являла собою пригоду в далеких краях,
про яку цивільне населення дізнавалось із коротких офіційних повідомлень та із
солдатських байок, коли подія вже відходила у далеке минуле. Тісніший контакт
між фронтом і тилом було встановлено завдяки паралельному розвиткові
електричного телеграфу. Можливість миттєвого зв’язку отримали не лише політичні
лідери та їхні польові командири, а й редактори газет, які ставали дедалі
впливовішими та амбіційнішими".

Інформаційна революція середини XIX ст. фактично повторилася
в другій половині XX ст., оскільки створення глобальних комп‘ютерних мереж
стало якісно новим кроком порівняно з існуючими системами зв’язку.

А. Дудек зазначає, що сучасні міжнародні інформаційні
відносини відбуваються одночасно у трьох площинах: міжурядовій, неурядовій
(через засоби масової інформації) та міжособистісній. Інформація у цих площинах
передається за допомогою найрізноманітніших каналів — від усного спілкування до
використання сучасних інформаційних мереж. Міжнародні відносини у сфері
інформації пов’язані зі стосунками між її виробниками та споживачами щодо
отримання останніми повідомлень про реальні події, що становлять для них
інтерес. Споживачі інформації можуть використовувати її операційно, але також і
для подальшого передавання іншим споживачам. У першому випадку йдеться про
стосунки між інформаційними службами (інформаційні та прес-агенції, спеціальні
служби тощо) та споживачами, а в другому — між виробниками щодо обміну, на
певних умовах, отриманою інформацією (рис. 1.).

Рис. 1. — Міжнародні інформаційні відносини

Інформація є способом відображення реального середовища у
вигляді фактів і їх первинних коментарів та інтерпретацій. З огляду на
специфіку використання споживачами, виокремлюють такі різновиди інформації, як:

1. Секретна, яку використовує політичне керівництво у
процесі прийняття найважливіших рішень і розголос якої може завдати серйозної
шкоди інтересам держави.

2. Спеціалізована, яка має вузьке операційне
застосування і може бути використана лише фахівцями у тій сфері суспільної
діяльності, якої вона стосується. Режим застосування такої інформації не завжди
відкритий, позаяк окремі відомості можуть становити державну службову або
приватну комерційну таємницю.

. Масова, яка є загальною та доступною для будь-яких
споживачів. Вона поширюється за допомогою преси, радіо, телебачення та
глобальних інформаційних мереж.

У практиці прийняття політичних рішень уряди використовують
усі перелічені вище види інформації, оскільки у цьому процесі ніколи не буває
абсолютної впевненості у вихідних даних, а порівняння відомостей, взятих із
різних інформаційних потоків, дає змогу з’ясувати картину реальних подій.
Інформаційні потоки є постійним рухом повідомлень у межах технологічних
каналів. Вони виражаються у створенні міжнародного глобального інформаційного
"поля" і потоках різнопланової інформації через світові інформаційні
системи.

Держава традиційно контролює входи та виходи, через які
циркулюють інформаційні потоки, намагаючись не допустити у національне
інформаційне поле інформацію, яку її політична еліта розглядає як ворожу,
спрямовану на підривання конституційного ладу, цінностей національної культури
тощо. Державну політику у світовому інформаційному полі можна охарактеризувати
так:

1. Ліберальна побудована на принципах невтручання в
інформаційний процес, визнання права громадян отримувати інформацію з будь-яких
джерел, сприяння вільному обігові інформації.

2. Активна інформаційна політика полягає у намаганні
встановити контроль (того чи іншого ступеня жорсткості) за засобами масової
інформації, за допомогою контрпропаганди, активного сприяння поширенню за
межами держави інформації, що відображає погляд національної керівної еліти.

. Автаркічна інформаційна політика пов’язана 3S
"закриттям" національного інформаційного поля, повною забороною чи
певним обмеженням права громадян користуватись інформацією іноземного
походження та її сприйняттям як ворожої.

Ще у 1976 p., під час V конференції Руху неприєднання в
Коломбо, країни "третього світу" констатували інформаційну
нерівноправність та задекларували прагнення до створення "нового
інформаційного порядку". У декларації ЮНЕСКО від 22 листопада 1978 р. як
його найважливіші принципи були названі свобода та рівноправність держав у
світовому інформаційному полі. На засіданні Міжнародної Координаційної Ради у
справах інформації країн Руху неприєднання в Багдаді 1980 р. було сформульовано
концепцію фундаментальних прав суверенних держав у сфері інформації, серед
яких: Право кожної держави на створення власної інформаційної системи; Право
осіб і народів отримувати об’єктивний образ реальності; Право кожної держави
світу об’єктивно висвітлювати її інтереси та обов’язок усіх учасників
інформаційного процесу щодо збереження об‘єктивності.

Концепцію "нового інформаційного порядку" гостро
критикували СІЛА та Велика Британія, і вона не була плідною з огляду на
бідність країн, що розвиваються.

Реальний міжнародний порядок у сфері міжнародних
інформаційних відносин визначається фінансовими і, відповідно, технічними
можливостями держав світу. На зламі XX-XXI ст., через широке впровадження
супутникового телебачення, міжнародних комп‘ютерних інформаційних мереж,
національні держави втрачають можливість здійснювати ефективний контроль за
інформаційними потоками, що перетинають їхні кордони. У формуванні глобальних
інформаційних потоків вирішальною є позиція провідних держав світу та власників
засобів масової інформації, які контролюють зміст та інтерпретацію повідомлень.
Ведення пропагандистських кампаній, які спочатку стосувались лише громадян
власної держави, у сучасних умовах набуло світових масштабів та виявилося у
маніпулюванні громадською думкою у більшості країн світу.

Висновок до розділу 1

інформація міжнародний зовнішньополітичний комунікація

В першому розділі дипломної роботи були розглянуті основні
поняття міжнародної інформації і міжнародних інформаційних відносин.

В підрозділі 1.1. було розкрито поняття інформації взагалі та
наведено аспекти інформаційної культури.

В підрозділі 1.2. мова йшла про міжнародну інформацію.

В підрозділі 1.3. міжнародні відносини були розглянуті у
сфері інформації.

Суб’єктам міжнародних інформаційних відносин виступають:
міжнародні організації (універсальні, регіональні, субрегіональні), країни
учасниці міжнародних співтовариств, транснаціональні компанії.

Фізичні та юридичні особи (установи, організації, підприємства,
фірми, вищі посадові особи держави, які впливають на прийняття рішень в
міжнародній політиці.

Розділ 2. ГЛОБАЛІЗАЦІЯ МІЖНАРОДНОЇ
ІНФОРМАЦІЇ.

СТАНОВЛЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО
СУСПІЛЬСТВА

.1 Глобалізація міжнародної
інформації

Вирішення глобальних проблем людства вимагає координованих
зусиль всіх учасників міжнародного співтовариства, вимагає високого рівня
взаємовідносин, що в сучасному розумінні називають обміном інформацією.

Міжнародна інформації послуговується двома термінами:
міжнародна інформація і міжнародна комунікація.

Міжнародна
комунікація — це процес безпосереднього обміну інформацією від джерела
інформації до реципієнта, а також і зворотний процес — тобто реакція на
наслідки цього процесу.

Розглядаючи
інформацію та комунікацію, треба підкреслити два таких моменти:

— По-перше, інформація перетворилась на
глобальну проблему, вона має світовий, міжнародний характер.

— По-друге, значно зросла роль
інформації у вирішенні інших глобальних міжнародних проблем, тобто вона стала
складовою інших глобальних проблем, таких як боротьба зі стихійними лихами,
проблема біженців, проблема розподілу світових енергетичних ресурсів.[8,100]

Інформація відтворює явища та закони зовнішнього світу і
створює можливості передбачення і перетворення дійсності в інтересах міжнародного
співтовариства. На відміну від інших ресурсів, які мають здатність
вичерпуватись, інформаційні ресурси не тільки відтворюються, але й збільшуються
протягом їх використання (тобто накопичення інформації у вигляді
фундаментальних та спеціалізованих знань, у вигляді необхідної інформації
зростає, і протягом останніх 10 років зросло майже в 30 разів). Інформаційний
фактор здійснив у житті міжнародного співтовариства найбільш глибоку зміну за
всю її історію. В реальному часі інформація об‘єднала світ в єдину інформаційну
систему і зараз обумовлює технічні, суспільні, політичні, соціальні та
економічні системи. Існує вислів: «Хто володіє інформацією, той володіє
світом».

Інформація є стратегічним ресурсом людства і у багатьох
законах розвинених держав світу вона визначається як стратегічний ресурс
держави, який охороняється системою національної безпеки.

За
класифікацією дослідників глобальних проблем людства, віднесення до глобальних
проблем відбувається за такими критеріями:

1) глобальні проблеми стосуються всього людства в цілому,
кожної соціальної групи і кожної людини, тобто мають всецивілізаційний
характер;

2) ці проблеми виступають як об‘єктивний фактор, що
певною мірою обумовлює розвиток усього світу;

) глобальні проблеми вимагають для свого вирішення
постійного міжнародного співробітництва усіх держав і максимальних об‘єднаних
зусиль усього людства. Невирішеність цих проблем створює загрозу для існування
цивілізації майбутнього планети.

За цими критеріями інформація набула статусу глобальної проблеми,
оскільки сучасні засоби зв’язку глобалізували можливості передачі великих
масивів інформації за неймовірно короткий час, мультимедійні системи здійснюють
миттєву передачу інформації на будь-яку відстань, що впливає на суспільні
процеси в світі.

Кожна держава розглядає глобальні проблеми через призму своїх
національних інтересів. Наприклад, для країн Латинської Америки та Карибського
регіону проблема розвитку інфраструктури комунікацій є важливою і актуальною, в
той же час в країнах Північної Америки, Західної та Північної Європи ця
проблема є вирішеною. Таким чином на міжнародних форумах, в міжнародних
організаціях та інших міжнародних інституціях розробляються лише загальні
принципи сприйняття глобальних проблем. Тобто держави узгоджують свої інтереси:
одні надають можливості для розвитку цієї галузі, а інші просто розвивають цю
галузь у себе. Таким чином забезпечується рівномірний розвиток комунікацій у
всьому суспільстві, у всіх країнах.

4) Ще один аспект інформації як глобальної проблеми полягає
у тому, що глобальні проблеми міжнародного співтовариства мають завжди як
складову і проблему комунікацій. До таких глобальних проблем відносять на
сьогодні врегулювання міжнародних конфліктів, підтримання миру і безпеки у
світі, проблему голоду, проблема захисту навколишнього середовища, проблема
біженців, проблема стихійних лих та епідемій. І звичайно інформація є складовою
таких глобальних проблем, як розподіл сировинних, продовольчих, енергетичних
ресурсів та розподіл інформаційних ресурсів, проблеми демографії. Жодна з цих
проблем не може бути вирішена без збору та аналізу інформації по цій проблемі,
а це є прерогативою процесу комунікацій.

5) Інформація за останній час сприяла тому, що нагальні
проблеми стають у центрі уваги міжнародного співтовариства у зв’язку з миттєвим
обігом інформації. таким чином з’являється можливість швидше мобілізувати
ресурси усього міжнародного співтовариства і допомогти постраждалим.

) Інформаційна криза. [9, 5]

Інформаційна
криза виявляється у таких моментах:

— існує протиріччя між обмеженими
можливостями людини по переробці інформації і світовими інформаційними
потоками;

— виробництво значної кількості
надлишкової інформації, що обмежує доступ до корисної інформації;

— порушення цілісності інформаційної
системи внаслідок приватних, відомчих і регіональних інтересів.

Інформаційна криза супроводжується інформаційним голодом, що
став характерним для усієї світової спільноти. Інформаційна криза може
розглядатися тільки у контексті міжнародних, соціальних і економічних відносин.

Серед нормативних документів, за якими здійснюються
міжнародні інформаційні відносини можна визначити документи, які забороняють
розповсюдження інформації (вони є обов’язковими до виконання усіма
країнами-членами ООН і вони входять до національного законодавства кожної
держави). До таких документів належать:

— Резолюція Генеральної Асамблеї ООН
№110 частина 2 від 3.11.1947 — засудження пропаганди агресивних війн;

— Міжнародний пакт про громадянські та
політичні права 1966 року, ст. 20 — заборона законом пропаганди агресії та
насильства;

— Міжнародна конвенція про ліквідацію
всіх форм расової дискримінації 1972 року — заборона пропаганди расової
вищості;

— Загальна декларація прав людини (1948
р.), ст. 19

— Конвенція про авторське Право
(Україна приєдналася до неї у 1995 році). [10, 76]

Але міжнародні документи ООН можуть носити як зобов’язуючий,
так і рекомендаційний характер. Якщо порушується зобов’язуючий документ, то на
державу накладаються штрафні санкції, в основному політичні і економічні. У
випадку порушення рекомендаційного документу, держава може відчути на собі
моральний або політичний тиск інших держав. Тобто рекомендаційні документи
створюються для того, щоб держава створила певні положення в національному
законодавстві.

Глобальна роль інформації привела до появи в суспільстві
концепції інформаційної цивілізації. У зв’язку з цим 3 тисячоліття називають
тисячоліттям становлення інформаційної цивілізації і визначають характеристики
інформаційного суспільства (ІС).

Автори, що розглядали інформаційне суспільство: Збігнев
Бжезинський, Махлюен, Понятовський, Тофлер, Масуда, Белл.

Вони розглядали ІС як новий рівень в історії людства і
основні цілі нової концепції визначали дуже чітко:

— створення єдиної комп‘ютеризованої
нації;

— глобалізація інформаційного простору;

— розвиток комунікаційних мереж;

— вільний потік інформації незважаючи
на кордони держав. [11, 65]

З точки зору розвитку суспільства, в даній характеристиці
існують положення, які зараз здаються неможливими (наприклад створення єдиної
комп‘ютеризованої нації вважається утопічним). Справа в тому, що створення
інформаційної цивілізації залежить не лише від дослідників, а і від самого
суспільства. зараз кожен із індивідуумів визначає для себе рівень насичення
інформацією: чи побутовий (на рівні мильних опер), чи спеціалізований. І
звичайно не можна заставити всіх користуватися інформацією на спеціалізованому
рівні.

Однак вже зараз певні положення цієї концепції починають
реалізовуватись. Так японський дослідник Масуда розробив «План інформаційного
суспільства — національна мета Японії до 2000 року». На цей план було
асигновано десятки мільярдів доларів, і Японія реалізувала його майже повністю
(крім створення регіональної системи життєдіяльності людини). Компонентами
цього плану є:

— створення баз даних для управління
від найвищого до місцевого рівня;

— комп‘ютеризація усіх соціальних сфер
суспільства;

— створення системи інформаційного
контролю за виконанням рішень на всіх рівнях;

— створення комп‘ютерної системи
охорони навколишнього середовища і регіональної системи життєдіяльності людини.

Європейське співтовариство з 1994 року поставило завдання
побудови інформаційного суспільства в числі найбільш пріоритетних. Досягнутий
значний успіх у реалізації Плану дій (Europe and the global information society. Recommendations to the European Council, May 1994), який визначив стратегію
просування Європи до інформаційного суспільства:

— успішно розпочата лібералізація
телекомунікаційного сектору;

— вжиті заходи для забезпечення
соціальної орієнтації інформаційного суспільства, підтримки регіональних
ініціатив для досягнення узгодженого розвитку;

— сформульований план дій у сфері
освіти;

— надана підтримка європейській
індустрії виробництва змісту, яка, як очікується, створить додатково приблизно
один мільйон робочих місць протягом наступних 10 років;

— успішно втілені програми наукових
розробок;

— Європейська Комісія стала важливим
інструментом створення загальних правил, які необхідні для переходу до
глобального інформаційного суспільства. [12, 3]

Враховуючи
вже досягнуте, перед європейськими країнами ставляться нові завдання:

— Покращити умови для бізнесу за
допомогою ефективної та узгодженої лібералізації телекомунікацій, створити
необхідні умови для втілення електронної торгівлі.

— Необхідний перехід до навчання
протягом всього життя. У цьому напрямку працює ініціатива «Навчання в
інформаційному суспільстві».

— Значні наслідки інформаційного
суспільства для конкретної людини зумовили дискусію, направлену на те, щоб
поставити людей в центр перетворень, що відбуваються. За результатами
обговорення видана Зелена книга «Життя і робота в інформаційному суспільстві:
спочатку люди». Мова в ній йде про створення нових робочих місць, охорону прав
і свобод громадян, передусім недоторканності приватного життя.

— Сьогодні зрозумілою є важливість
глобального співробітництва, встановлення правил створення інформаційного
суспільства. Вони стосуються права на інтелектуальну власність, захист даних і
таємницю приватного життя, розповсюдження шкідливого і незаконного змісту,
проблеми оподаткування, інформаційну безпеку, використання частот, стандартів.
Для встановлення загальних правил у цих сферах необхідні багатосторонні угоди в
рамках Всесвітньої Торгової Організації.

Пріоритетні
напрямки в політиці інформації та комунікації ЄС такі:

— Створення інтегрованої кампанії, що
охоплює фундаментальні основи ЄС

— Переслідування цілей інформаційної
політики через її представництва, офіси і створення інформаційних і
документаційних центрів у співпраці з національними і регіональними авторитетами

— Розвиток нових послуг у сфері
мас-медіа, особливо в аудіо-відео просторі, який є головним джерелом інформації
для більшості громадян

— Постачання інформації, пристосованої
до культур і мов різних країн чи навіть цілих регіонів. [13, 253]

Програма «Інформаційна стратегія ЄС у галузі комунікацій»
була підготовлена 20-ма членами Групи на Найвищому Рівні з питань
Інформаційного Суспільства на чолі з Бангманом.

Програма спонукає ЄС звернути увагу на приближення
Інформаційного Віку, у зв’язку з чим уже зараз необхідно закладати підвалини
для впровадження нових процесів в Інформаційному Суспільстві.

Члени Групи Бангмана вважають, що у всьому світі інформаційні
і комунікаційні технології уже зараз являються складовими факторами якісно
нової індустріальної революції, революції яка є більш значною і направленою на
майбутній розвиток усього суспільства, ніж революції в минулому. Це є
революція, що базується на інформаційних технологіях, і сама є вираженням
людських знань, — у цьому полягає унікальність цієї революції і її відмінність
від минулих революцій. Ця революція додає значні, нові можливості людським
поглядам і визначає ті фактори, які змінять способи, якими ми живемо і
працюємо. Європа, вважає Група Бангмана, уже приймає участь в цій революції,
але ще частково, не на повну потужність. Члени Групи вважають, що якщо не
прийняти до уваги ті поради, які вони викладають в своїй програмі, то очікувані
вигоди від впровадження новітніх інформаційних і телекомунікаційних технологій
можуть стрімко і дуже помітно знизитися, що значно відобразиться на розвитку
Інформаційного Суспільства в цілому і неодмінно нанесе шкоду усьому світовому
співтовариству. Саме тому, вважають Члени Групи, ЄС, в першу чергу, має
прислухатися до порад Програми.

Європа, сказано у Програмі, має колосальні можливості для
вироблення нових та для впровадження вироблених інформаційних розробок. Для
ціленаправленого використання цих потужностей в Європі, необхідно, перш за все,
об’єднати можливості працівників та роботодавців, фізичних та юридичних осіб,
урядів та організацій для взаємовигідної співпраці, і, перш за все, у галузі
інформатизації та телекомунікації.

В Програмі підкреслюється, що, неодмінно, ті європейські
країни, які першими сформують ядро Інформаційного Суспільства, отримають
колосальні переваги над іншими. Але, це не є першочерговою метою. Інформаційне
Суспільство мають складати усі європейські держави без виключення. Це принесе
користь усім країнам без виключення. Отже, одним з найбільш важливим завданням
на першому етапі, є формування якомога ширшого ядра майбутнього Інформаційного
Суспільства. Крім того постає питання часу формування такого ядра.

Члени Групи наголошують, що Інформаційне Суспільство має
можливість покращити рівень життя Європейських громадян, і підготовка
європейців до наближення Інформаційної Ери є першочерговим завданням. Навчання
та освіта неодмінно зіграють основну роль в формуванні поглядів громадян
Європи.

В Програмі сказано, що політична увага до цих процесів не є
неперервною, що є негативною рисою у формуванні інформаційного суспільства.
Приватний сектор очікує нового сигналу, нового поштовху для подальшого розвитку
суспільства в цілому.

Важливу роль в Програмі приділено ролі уряду в цих процесах.
Група на чолі з Бангманом вважає, що ринок сам зможе визначити переможців і
програвших, основною ж задачею урядів є контроль за перебігом економічних
процесів, гарантування вільного конкурентного середовища усім учасникам
економічної діяльності. [14, 521]

В
Програмі розкривається можливість утворення нових ринків на базі функціонуючих:

— ринок покупців;

— ринок продавців;

— ринок малих та середніх підприємців;

— аудіовізуальний ринок.

обґрунтовується, що на цих ринках відбудуться істотно нові
переміни.

В Програмі вважається, що в майбутньому буде можливим
покласти край монополіям, особливо в телекомунікаційній сфері.

Значна увага в Програмі приділяється захисту прав на
інтелектуальну власність, захисту електронної інформації, напрямкам політики
держави для забезпечення цих прав і технологіям, направленим на цей захист.

Чи не основною проблемою в Програмі є укріплення існуючих та
заснування нових електронних мереж. Значна увага приділяється розвитку цифрової
мережі ISDN (Integrated Service Digital Network), особливо EURO-ISDN, що почала
функціонувати на загальних засадах наприкінці 1993 року. Але, крім того,
відзначається серйозний вплив мережі INTERNET на розвиток інформаційного
суспільства, пропонуються шляхи покращення роботи цієї мережі, шляхом
розгалуження існуючої мережі, збільшення числа користувачів та шляхом впровадження
інших наукових розробок.

Окрім передачі інформації через всесвітні інформаційні мережі
та через мультимедійні системи, в програмі особливе місце відводиться проблемі
розвитку мобільного зв’язку, де голову позицію займає стандарт GSM.

Програма «Шлях Європи до Інформаційного Суспільства. План
Дій» (Europe’s
Way to the Information Society. An Action Plan) була
прийнята в Брюсселі 19.07.1994.

В Програмі сказано, що інформаційне суспільство знаходиться
на шляху свого розвитку. «Цифрова революція» щойно розпочалася і вже починають
відбуватися структурні зміни, які можна порівняти хіба що зі змінами після
індустріальної революції минулого століття з відповідною реакцією світової
економіки.

Цей процес не можливо зупинити і він обов’язково приведе до
економіки, що буде базуватися на знаннях, на володінні тією чи іншою
інформацією.

Цей процес є надзвичайно складним, підкреслюється у Програмі,
він вимагає чіткого дотримання існуючих правил і міжнародних угод, контролю з
боку усього міжнародного співтовариства.

Важливим аспектом у Програмі є роль Європи в майбутньому
інформаційному суспільстві.

В Програмі наголошено, що розвиток Європейського
Співтовариства на сучасному етапі значною мірою буде мати відображення в
майбутньому. Тому, не слід зволікати, адже у Європи є усі можливості для того,
щоб стати центральною частиною майбутнього Інформаційного Суспільства.

В Програмі сказано, що гонка за це місце вже почалася і в
ній, очевидно, лідерами є США та Японія.

Європі, сказано у Програмі, необхідно досягти їхнього розвитку,
і, особливо в комунікаційній та інформаційній сфері, адже, ті країни, які
вирвуться в лідери de facto, будуть диктувати технологічні стандарти тим
країнам, які будуть за ними слідувати.

Значна увага в Програмі приділяється розвитку інформаційних
та телекомунікаційних мереж, захисту продуктів інтелектуальної праці, широкому
розповсюдженню аудіовізуальної та мультимедійної продукції, соціальним та
культурним аспектам розвитку інформаційного суспільства, передачі інформації на
відстань та її захисту та іншим проблемам, що виникли та проблемам, що можуть
виникнути при переході суспільства до інформаційного.

Загалом, ця Програма є підсумком багатьох відомих програм та
документів, що стосуються інформаційного суспільства, узагальненням матеріалів,
що були викладені в попередніх програмах та документах і являє собою план дій
для світового співтовариства, а в першу чергу — для Європи щодо подальшого
розвитку суспільства та його трансформування у інформаційне.

В програмі «Європейське Інформаційне Суспільство у Дії»
наголошується на тому, що процес перетворення Європи у Інформаційне Суспільство
розпочався з 1994 року з прийняттям наступних документів:

— The White Paper

— The Bangemann Report

— The Corfu Conclusions

— Action Plan

— The Essen Conclusions

Прийнявши ці документи ЄС працювало над тим, щоб 1995 рік
став часом дій, проривом у розвитку Інформаційного Суспільства в Європі.

Наголошується, що процеси перетворення Європи у Інформаційне
Суспільство розпочалися в 1980-х роках, необхідно далі розвивати європейський
телекомунікаційний ринок, що стане основою трансформування європейської, а
згодом — і світової економіки.

В даному Документі основна увага приділяється виключно
розвитку інформаційних та телекомунікаційних мереж, інформаційних технологій,
електронному видавництву, аудіовізуальним та мультимедійним розробкам, захисту
результатів інтелектуальної праці, освоєнню нових ринків, пов’язаних з
розвитком телекомунікації.

Необхідною складовою рисою для переходу Європи в Інформаційне
суспільство є налагодження зв’язків для інформування населення через
різноманітні теле-, радіомережі. Значну роль відіграє телефонізація населення.

В додатках до Програми підкреслюється, що в Європі кожного
року кількість абонентів мобільного зв’язку збільшується на 30-40%. За таких
тенденцій, до 2000 року абонентами системи GSM стане 50 млн. європейців. Значну
роль в Програмі приділяється створенню транс’європейської телевізійної мережі.
На цю потребу було знайдено 700 млн. ЕКЮ.

Характерним є те, що Європейський Інформаційний Ринок за період
1992-1998 розширювався на 10-14% в рік. Це є солідним показником і задачею ЄС є
підтримка цієї тенденції в подальшому.

Наголошується увага на консолідації зусиль урядів
Європейських держав.

Як було сказано вище ЄС передбачало, що 1995 рік стане стрибком
Європи у новий стан, початком якісно нових змін, передбачалося, що сотні
проектів та програм побачать світ у цьому році у сфері інформаційних та
комунікаційних технологій, для чого ЄС консолідувало 3,4 млрд. ЕКЮ за програмою
R&D, що передбачала розвиток цих процесів. Загальний бюджет цієї Програми
складав 9,4 млрд. ЕКЮ.

Отже, наприкінці Програми говориться, що США, Японія, Канада
та ЄС вже запровадили в дію новітні ініціативи щодо Інформаційного Суспільства.
Їхньою метою є об’єднання людей, бізнесу, шкіл, університетів, бібліотек,
лікарень у всесвітню мережу, яка згодом стане частиною Глобального
Інформаційного Суспільства.

2.2 Світова електронна мережа
правових документів(Global Legal Information Network)

Окремі підсистеми СІАЗ «Законодавство» підключено до
міжнародної мережі Інтернет, що дає можливість користувачам в Україні та за її
межами ознайомлюватись із нормативно-правовими актами України, а також брати
участь у формуванні та використанні світової електронної мережі правової
інформації (Global Legal Information Network), мати доступ до інших світових
інформаційних ресурсів, здійснювати порівняльний аналіз нормативних актів
України з нормативними актами інших країн, використовувати їх досвід,
гармонізувати нормативно-правову базу з міжнародним правом.

Світова правова інформаційна мережа (Global Legal Information Network (GLIN)) забезпечує електронний
доступ до авторизованих законів країн — членів асоціації GLIN.

На сучасному етапі розвитку українського суспільства
законотворча правозастосовна діяльність не може розвиватись ізольовано, не
використовуючи теоретичних та практичних здобутків світової системи правової
інформації. Це зумовлюється практичною потребою швидкого доступу до
законодавства країн світу, що вже сьогодні значною мірою забезпечується
стрімким розвитком електронних засобів телекомунікацій.

Державні й недержавні структури отримують велику користь від
усе ширшого використання глобальних електронних мереж, що у свою чергу створює
потребу володіння якомога більшою інформацією один про одного з тим, щоб
рішення про взаємовідносини приймалися на основі повної інформації.

Українські дослідники в галузі права часто вже не можуть
спиратися у своїх дослідженнях тільки на вітчизняне законодавство. Сьогодні не
викликає подиву потреба знати нормативні акти інших країн для вирішення
окремого питання.

Створення у 1976 р. Міжнародної правової бази даних у
Правничій бібліотеці Конгресу США було чітко вмотивоване бажанням задовольнити
такі потреби. Як виявилося, ця база виправдала себе як простий та ефективний
засіб швидкого і точного доступу до складових правового середовища різних країн
і з часом видозмінилась у Світову електронну мережу правової інформації (GLIN).

Систему було засновано на таких принципах:

— достовірності джерел;

— простоти пошуку юридичних документів;

— багатонаціональної орієнтації.

Принцип достовірності джерел вимагає, щоб індекс містив
тільки записи, що належать до законодавчих документів з офіційного джерела:
конкретно до офіційного національного журналу із законодавства кожної країни.

Принцип індексування — «простота пошуку юридичних документів»
— це система, яка, хоч у першооснові й призначена для осіб з досвідом роботи з
юридичними документами, може без труднощів використовуватися тими, хто має
малий досвід або зовсім його не має в роботі з доступу до автоматизованих баз
даних, і є зрозумілою для осіб з різних культурних та освітніх середовищ.

Проект GLIN у своїй основі реалізує такі завдання:

— Зменшення витрат часу на отримання
юридичних документів для створення резюме шляхом збільшення кількості
національних робочих станцій для комп’ютерного опрацювання юридичних
документів, передачі та отримання їх.

— об’єднання резюме та індексуючих
термінів національною, а також англійською мовами для створення доступу до
інформації обома мовами.

— Розширення наявних пошукових
можливостей до пошукової функції «слово в тексті» щодо вже чинних юридичних
документів, а не тільки індексованих резюме.

— Розширення кількості дозволених
юридичних джерел для включення до обігу вибраних матеріалів, виданих
інструктивними установами або судами.

Згідно з технічною ідеологією та технологією виконаних робіт,
прийнятою у GLIN, Секретаріат Верховної Ради України здійснив
аналітико-синтетичне опрацювання інформаційних бюлетенів «Відомості Верховної
Ради України»; з використанням тезауруса GLIN готуються англійською мовою
реферати законів України та постанов Верховної Ради України, які у вигляді
архіву разом зі сканованими повними текстами цих документів надсилаються
мережею Інтернет до Бібліотеки Конгресу США. Триває робота з підготовки нових
термінів до тезауруса GLIN, пропозиції щодо яких надсилаються до Правничої
бібліотеки Конгресу США.

Функціонування інформаційної системи GLIN у Верховній Раді
України розглядається як важлива складова інформаційно-аналітичного
забезпечення законодавчої та правозастосовної діяльності, розширення
інформаційного забезпечення парламенту України, реалізації міжпарламентських
інформаційних обмінів, гармонізації законодавства України з міжнародним
законодавством.

2.3 Проблеми становлення
інформаційного

суспільства в Україні

Інтенсивна інформатизація більшості сфер людського життя та
діяльності є нині одним із найважливіших глобальних і визначальних чинників для
подальшого соціально-економічного та інтелектуально-духовного процесів розвитку
людства. Цей процес характеризується наступними рисами:

а) обмін інформацією набуває глобального об‘єктивно призводять до гальмування розвитку таких
країн;

д) відбувається перехід до нових форм зайнятості населення,
зокрема, формування нових трудових ресурсів за рахунок збільшення кількості
зайнятих в інформаційно-інтелектуально орієнованих типах робіт;

е) безпрецедентно зросла кількість персональних та
корпоративних контактів на глобальному рівні, розгортаються процеси формування
трансдержавних і транснаціональних спільнот.

Цій фазі розвитку відповідає нове суспільно-економічне
середовище — інформаційне суспільство, яке формується нині у світі і
характеризується розвиненою інформаційно-комунікаційною інфраструктурою та
прискореним розвитком високотехнологічних галузей економіки, різким збільшенням
доступу громадян до інформації, освіти, культурних надбань, можливостей роботи
і спілкування, реалізацією нового, більш високого рівня прав і свобод громадян
і, нарешті, високими темпами економічного зростання. Зважаючи на пріоритетність
розвитку інформаційно-комунікативної сфери у загальнолюдському поступі, 27
березня 2006 Генеральна Асамблея ООН прийняла Резолюцію, в якій проголосила 17
травня Всесвітнім днем інформаційного суспільства.

У 2005 році в Декларації принципів інформаційного
суспільства, що була прийнята на Всесвітньої зустрічі з питань інформаційного
суспільства, було закріплення нове визначення: інформаційне суспільство — це
таке суспільство, в якому кожен міг би створювати інформацію і знання, мати до
них доступ, користуватися і обмінюватися ними, з тим, щоб дати окремим особам,
общинам і народам можливість повною мірою реалізувати свій потенціал, сприяючи
своєму стійкому розвитку і підвищуючи якість свого життя.

Передові країни нині усіляко сприяють подальшому розвитку
елементів інформаційного суспільства, у той час як проблемою решти країн тією
чи іншою мірою стає т. зв. "цифровий розрив" (або "інформаційна
нерівність") — відставання у даній галузі. Основна загроза цього
відставання у сьогоднішніх умовах полягає у неминучому відсуванні такої країни
на периферію світових процесів, гальмування її розвитку і перетворення її на
залежного "донора" розвинутих держав. Для України ризик реалізації
такого сценарію залишається актуальним.

Формування сучасної моделі інформаційного суспільства в
Україні повинно стати одним з пріоритетних завдань держави, як фундаментальна передумова
повноцінної, на рівноправних засадах, інтеграції нашої держави у європейські та
загальносвітові процеси, збереження політичного суверенітету, економічної
незалежності, конкурентоздатності та процвітання, національної самобутності,
гармонійності духовно-культурного розвитку людини та суспільства, формування
зрілого громадянського суспільства, правової держави та демократії. Але
нинішній стан розбудови інформаційного суспільства в Україні, порівняно із
розвиненими країнами, є недостатнім і при цьому далеко не відповідає потенціалу
та ресурсам нашої держави. Оптимальним алгоритмом дій щодо подолання
"цифрової нерівності" для України є виважене, координоване державою,
співробітництво з іншими країнами, використання їхнього досвіду з опорою на
розкриття та розвиток власного потенціалу.

Формування сучасного інформаційного суспільства в Україні
повинно відбуватися за такими стратегічними напрямками:

— Широке використання
інформаційно-комунікаційних технологій для удосконалення державного управління,
відносин між державою і громадянами, становлення електронних форм спілкування
між державними органами і фізичними та юридичними особами. Вирішення питання
інформаційної відкритості виконавчої влади, з чим нерозривно пов’язана проблема
штучного обмеження доступу суспільства до інформації (наочний приклад —
надмірне застосування спеціальних грифів у нормативно-розпорядчий діяльності
КМУ та указах Президента України, що суперечить раніше задекларованим
принципам).

— Підвищення ролі громадськості і
мас-медіа у створенні нового інформаційно-комунікаційного середовища в країні.
Основне питання демократії — здатність держави забезпечити рівний та всеосяжний
доступ до основних громадських прав и свобод (свободи слова, зокрема) — в
умовах інформаційного суспільства набуває нового забарвлення. Держава повинна
стати координатором дій різних суб’єктів суспільства, сформувати таку правову і
нормативну базу, що спрямує їхню діяльність в річище, сприятливе для розвитку
суспільства і особистості.

— Прискорення впровадження новітніх ІКТ
в усі сфери суспільного життя, економіку України, діяльність органів державної
влади та органів місцевого самоврядування.

— Удосконалення законодавства з
регулювання інформаційних відносин, виробництва програмного забезпечення,
діяльності постачальників інформації та послуг зв’язку, режиму діяльності
систем електронної торгівлі й оплати, реклами, публікацій, функціонування
глобальних комп‘ютерних мереж, запобігання поширенню шкідливої та незаконної
інформації глобальними комп‘ютерними мережами.

— Подолання поширеної у суспільстві
"комп‘ютерофобії", застарілих стереотипів сприйняття ЕОМ та сучасних
засобів комунікації, забезпечення комп‘ютерної грамотності населення,
насамперед шляхом створення освітньої системи, орієнтованої на використання
нових інформаційно-комунікаційних технологій.

— Захист інформаційних прав громадян,
насамперед щодо доступності інформації, захисту приватної інформації про особу,
підтримку демократичних інститутів, удосконалення правового урегулювання питань
інтелектуальної власності та мінімізації ризику інформаційної нерівності.

— Створення загальнодержавних
інформаційних систем, насамперед у сферах охорони здоров’я, освіти, науки,
культури, охорони довкілля.

думаю треба розглянути види і мету юридичної відповідальності
в інформаційному праві.

За вищенаведеними прикладами можна зробити висновки про те,
що інформаційне Право набуває від цілого комплексу інших галузей певні правові
інститути, в тому числі й інститут інформаційно-правової відповідальності, що
формується з норм, які розташовані в адміністративному, цивільному,
кримінальному праві та в самому інформаційному праві і відповідно
інформаційному законодавстві. З одного боку це дає додаткових підстав відносити
інформаційне Право до комплексної галузі права. З другого — це підтверджує
неможливість розірвання тісних взаємозв’язків між різними галузями права і
законодавства. Головна мета інформаційно-правової юридичної відповідальності —
максимальний захист та відновлення порушеного права на інформацію суб’єктів
інформаційно-правових відносин.

Можна також визначити суто галузевий різновид
інформаційно-правової відповідальності Так спираючись на положення
національного законодавства, що стосується певних форм акредитації
представників ЗМІ в органах державної влади і органах місцевого самоврядування,
сформована практика позбавлення акредитації таких представників рішенням
відповідних керівників таких владних структур.

Законом встановлюється, що порядок допуску журналістів і
технічних працівників до приміщення органу державної влади чи органу місцевого
самоврядування, доступу до інформації та їх документів і технічних засобів
здійснюється з урахуванням загального режиму (регламенту) роботи цього органу,
умов і можливостей, які він має реально. Про цей порядок заздалегідь
повідомляється акредитованим журналістам і технічним працівникам; їм видається
посвідчення (перепустка) на Право входу у приміщення органу державної влади чи
органу місцевого самоврядування. У разі порушення цього порядку акредитованим
журналістом або технічним працівником засобу масової інформації їх акредитація
може бути припинена за рішенням органу державної влади чи органу місцевого
самоврядування, при якому вони акредитовані. Письмове повідомлення із
зазначенням підстав припинення акредитації вручається журналісту чи технічному
працівнику засобу масової інформації і таке ж повідомлення одночасно
надсилається до засобу масової інформації, в якому вони працюють. Журналіст,
технічний працівник, редакція засобу масової інформації, який вони
представляють, можуть оскаржити це рішення органу державної влади чи органу
місцевого самоврядування в судовому порядку. Втім, слід зазначити, що Право
визначати факт порушення означених правил органи державної влади, де
акредитуються співробітники ЗМІ, оставляють за собою. Це певною мірою можна
характеризувати як перетягування владних структур на себе функцій, що не завжди
є для них природними.

Таким чином — інформаційно-правова відповідальність — це
система заходів примусового характеристика і розуміння
інформаційно-правової відповідальності дає підстави вважати, що основною метою
такого виду відповідальності виступає забезпечення більшої повноти реалізації
інформаційних прав і свобод іншим суб’єктам інформаційних правовідносин.

Щодо перспектив розвитку загального інформаційного
законодавства зазначу наступне. Аналіз показує, що в процесі формування й розвитку
інформаційного простору України мають бути досягнуті такі цілі: забезпечення
конституційних прав громадян на інформацію; створення й підтримка
інформаційного потенціалу, достатнього для стійкого й безпечного розвитку
українського суспільства; забезпечення оперативного доступу до наявних
інформаційних ресурсів та їхнє включення в інформаційний простір України за
умов доступності до них на законній підставі органів державної влади,
господарюючих суб’єктів і громадян; подолання інформаційного монополізму управлінських
і комерційних структур на відкриті інформаційні ресурси — перехід від
презумпції закритості інформації до презумпції відкритості інформації;
підвищення рівня узгодженості рішень, що приймаються органами державної влади,
регіональними (обласними) органами влади й органами місцевого самоврядування;
надання можливості громадянам і громадським організаціям на законних підставах
здійснювати контроль за діяльністю органів державної влади й органів місцевого
самоврядування; підвищення рівня правосвідомості, ділової й суспільної
активності громадян шляхом надання їм вільного доступу до правових і
нормативних документів, які визначають їхні права й обов’язки, а також рівної
можливості користуватися відкритою науково-технічною, соціально-економічною, суспільно-політичною
інформацією, інформаційними фондами сфер освіти, культури і т. ін.; побудова
інформаційного суспільства в Україні та її входження у світове інформаційне
співтовариство за умов забезпечення захисту всіх елементів національного
інформаційного простору, прав і свобод суб’єктів України, що діють у ньому, як
важливому чинникові збереження інформаційного суверенітету України.

Національний інформаційний простір (НІП) є важливою ознакою
суверенної й незалежної держави, яка дбає його про формування й розвиток на
всій території України на основі єдиних принципів і за загальними правилами з
додержанням балансу інтересів особи, суспільства, держави. Тому на рівні
законодавчого акту НІП слід розглядати як сукупність національних інформаційних
ресурсів та інформаційної інфраструктури, які дозволяють на основі єдиних
принципів і загальних правил забезпечувати інформаційну взаємодію громадян,
суспільства, держави з їх рівним правом доступу до відкритих інформаційних
ресурсів та максимально повним задоволенням інформаційних потреб суб’єктів
держави на всій її території з додержанням балансу інтересів на входження у
світовий інформаційний простір та забезпечення інформаційної безпеки відповідно
до Конституції України та міжнародних правових норм.

Подальше зволікання з правовим визначенням понять
«інформаційний суверенітет України», «інформаційний простір України»,
«інформаційна безпека України», «правовий режим інформації», «принципи
міжнародного інформаційного співробітництва», «інформацій-простір держави» не сприяє
подоланню розбіжностей у розумінні різними політичними силами напрямів
державної діяльності щодо його забезпечення та наближає Україну до критичної
межі, за якою втрата інформаційного суверенітету, неможливість захистити
національні інформаційні ресурси, власну інформаційну інфраструктуру і
суспільство від негативних інформаційних впливів як важливих складових
національної безпеки держави.

Висновок до розділу 2

В другому розділі дипломної роботи були розглянуте питання
глобалізація міжнародної інформації. становлення інформаційного суспільства.

В підрозділі 2.1. ми доторкнулися до проблем глобалізації
міжнародної інформації.

Міжнародна інформації послуговується двома термінами:
міжнародна інформація і міжнародна комунікація.

В підрозділі 2.2. глобалізації міжнародної інформації була
показана на прикладі світової електронної мережі правових документів GLIN (Global Legal Information Network).

В підрозділі 2.3. мною були освітлені проблеми становлення
інформаційного суспільства в Україні.

Національний інформаційний простір (НІП) є важливою ознакою
суверенної й незалежної держави, яка дбає його про формування й розвиток на
всій території України на основі єдиних принципів і за загальними правилами з
додержанням балансу інтересів особи, суспільства, держави. Тому на рівні
законодавчого акту НІП слід розглядати як сукупність національних інформаційних
ресурсів та інформаційної інфраструктури, які дозволяють на основі єдиних
принципів і загальних правил забезпечувати інформаційну взаємодію громадян,
суспільства, держави з їх рівним правом доступу до відкритих інформаційних ресурсів
та максимально повним задоволенням інформаційних потреб суб’єктів держави на
всій її території з додержанням балансу інтересів на входження у світовий
інформаційний простір та забезпечення інформаційної безпеки відповідно до
Конституції України та міжнародних правових норм.

Розділ 3. ІНФОРМАЦІЙНО-АНАЛІТИЧНЕ
ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

.1 Зовнішньополітичні комунікації

Інформаційно-аналітичне забезпечення міжнародних відносинах є
складовою зовнішньополітичних комунікацій, які є одним з елементів сучасного
міжнародного співробітництва. Інформаційно-аналітичне забезпечення відображає
реагування міжнародного співтовариства на політичні процеси у системі, на зміну
економічної ситуації, забезпечує адекватний вплив на небажані зміни. Від
інформаційного забезпечення залежить якість урядових рішень, передбачення і
випередження подій, прийняття спільних рішень із глобальних проблем
міжнародного товариства.

Недостовірність інформації, неточність, можуть породжувати
серйозні проблеми в міжнародних відносинах.

Зовнішньополітична комунікація — це процес передачі
міжнародної інформації у системі міжнародного співтовариства між окремими її
компонентами, а також між суспільними групами та індивідами.

Кожна політична система і кожна держава розгортає власну систему
і мережу зовнішньополітичної комунікації відповідно до національних інтересів.
Ця мережа розвивається паралельно з політичними структурами, економічною базою
та інфраструктурою комунікації.

Зовнішньополітична комунікації поєднує в собі політичний аналіз
та інформаційний моніторинг дво- та багатосторонніх відносин і передбачає
моделювання ситуації та прогнозування певних наслідків.

— через посередництво засобів масової
комунікації — йдеться про друковані, телекомунікаційні та інтерактивні засоби
комунікації, які є розповсюджувачами інформації зовнішньополітичних відомств;

— через неформальні контакти — йдеться
про неформальні комунікації у межах міжнародних організацій на двосторонньому
рівні, на міжнародних форумах та зустрічах.[15,4]

Зовнішньополітичні комунікації пов’язані із міжнародною
політикою держав, вони відтворюють систему міжнародних відносин і враховують:

— зовнішньополітичні інтереси;

— політико-психологічну культуру
лідерів держав;

— традиції і ціннісні орієнтації суспільства;

— нормативно-правову систему;

— культурну самобутність.

За останні роки надзвичайно зросла інформаційна функція дипломатичних
представництв. Посольства та місії завжди були важливими та надійними джерелами
інформації про найрізноманітніші аспекти життя країни перебування. Необхідно
підкреслити, що здобуття такої інформації має здійснюватись лише законними
засобами відповідно до норм міжнародного права. Звичайно, без сприйняття з боку
країни перебування дипломатичним представництвам здійснювати цю функцію було б
неможливо. Саме дипломатичні представництва широко користуються такими
легальними, звичайними засобами отримання інформації, як ретельна обробка
численних друкованих видань, зокрема періодичної преси, а також іншої
інформації, що проходить по каналах ЗМІ. Поінформованості сприяє також участь
іноземних дипломатів у прийомах, прес-конференціях, військових парадах, тощо,
які влаштовуються державними органами країни перебування.

Проте, окрім міжнародно-правової бази, для успішної роботи
посольства та місій необхідна й відповідна матеріально-технічна база, тобто
ті конкретні засоби та можливості, за допомогою яких дипломатичне
представництво могло б ефективно здійснювати свої функції.

Інформаційне забезпечення міжнародних відносин пов’язане з
діяльністю установ, які забезпечують інформацією політичних і державних діячів,
дипломатів тощо.

Для забезпечення участі Президента України у роботі
Всесвітнього економічного форуму у Давосі інформаційно-аналітична служба
Адміністрації Президента підготувала спеціальний бюлетень (подібні бюлетені
випускаються кожного разу). До такого бюлетеню входить:

— довідка про Всесвітній економічний
форум;

— інформаційна довідка про країну, де
проводиться форум;

— економічна та інша статистика по
основним напрямкам, по яким буде проводитися обговорювання на форумі;

— історичний нарис по подібних форумах;

— деякі риси економіки Швейцарії
(оскільки форум проводиться в Швейцарії);

— інформаційно-аналітична довідка по
українсько-швейцарським двостороннім відносинам;

— інформаційна довідка по основним
символам Швейцарії;

— аналітична довідка по можливостям
економічного співробітництва. [16, 4]

Під візити та під інші заходи, в Україні випускається
Український бізнесовий журнал, який має спеціальні випуски до економічних
напрямків візитів до найбільш розвинених країн світу. В цьому журналі
подається:

— виступи послів обох сторін (країни
перебування і України);

— стратегія зовнішньої політики;

— напрямки економічної співпраці;

— характеристика економіки, проблеми з
інвестиціями або запрошення до інвестування;

— перелік спільних підприємств, що вже
працюють та що проходять етап створення. [17, 2]

В аналітичне забезпечення візиту входить багато документів,
серед яких головним є Робоча концепція візиту до певної держави, в якій
зазначено усі важливі напрямки цього візиту і підкреслюються ті моменти, які є
особливо цікавими для держави. Треба сказати, що в самому тексті навіть
зазначаються моменти, де можна домовитися, «натиснути», «пошантажувати»,
попросити тощо.

Для прикладу, для візиту Президента України до Республіки
Корея було підготовлено 69 обов’язкових документів і 15 додаткових.

В
ході візиту відбуваються різні види комунікації: протокольні заходи,
неформальні зустрічі, зустрічі один на один, зустрічі з пресою. І від того,
яким бачить лідера держави суспільство залежить успіх його дипломатичної
діяльності.

Діяльність
дипломатичних представництв закріплена в багатьох нормах загального
міжнародного права, зокрема у Віденській конвенції про дипломатичні зносини від
1961 року. Серед центральних державних органів зовнішніх зносин усіх країн
світу чільне місце займають Міністерства зовнішньоекономічних зв’язків та
торгівлі. Безпосередньо «дипломатичну діяльність» МЗЕЗТ здійснюють через
торговельно-економічні місії. За цією конвенцією діяльність торгово-економічних
представництв полягає в забезпеченні зовнішньоекономічних інтересів держави та
прав суб’єктів підприємницької діяльності в країні перебування. Діяльність
торговельних представництв виявляється через функції, які вони виконують: торговельно-політичну;
оперативну; інформаційну; статистичну. [18, 187]

3.2 Державна інформаційна політика і
національні

інформаційні ресурси

Протягом останнього десятиріччя в українському суспільстві
здійснюється поступовий перегляд парадигми національної безпеки — політики і
вчені, у своїй більшості, відійшли від вузького трактування національної
безпеки як безпеки держави, якій підпорядковані безпека особи і суспільства. В
Україні, як і в інших демократичних державах, безпека особи все більше
сприймається як основоположний компонент національної безпеки, що викликало
необхідність наукового опрацювання проблем співвідношення безпеки особи та
суспільної безпеки, безпеки особи та державної безпеки, суспільної та державної
безпеки. Необхідність взаємодії владних структур при вирішенні
соціально-політичних, економічних, оборонних та інформаційних проблем ставить
вимоги щодо узагальнення вітчизняного та світового досвіду в цій сфері та
переведення цього наукового надбання в площину практичних дій — удосконалення діючого
законодавства, вжиття на державному, регіональному та місцевому рівнях
організаційних та інших заходів.

Загалом, національна безпека — це стан країни, при якому
відсутні реальні зовнішні та внутрішні загрози її національним цінностям,
інтересам та образу життя, або дія цих загроз усунута. У такому разі
забезпечуються необхідні умови для практичної реалізації життєво важливих
інтересів особи, суспільства і держави.

Тобто, національна безпека є основою природного розвитку
людського суспільства і є запорукою історичного розвитку народів і створених
народами держав.

Зазначимо, що стрімкий і глобальний розвиток інформаційної
сфери, сучасних інформаційних технологій, значною мірою впливає на політичну,
економічну, соціокультурну, оборонну та інші складові процесів розвитку
суспільства і держави, а інформаційні ресурси в сучасних умовах стають
системоутворюючим фактором їхньої життєдіяльності.

Ефективність системи державного управління національними
інформаційними ресурсами та їхнім захистом значною мірою визначає, в умовах
науково-технічного прогресу та переходу до постіндустріального суспільства,
загальний рівень національної безпеки, а будь-які недоліки в структурі й
функціонуванні системи державного управління цими процесами призводять до
непоправних збитків суспільству й державі. Наприклад, відомо, що втрати
економіки Німеччини від індустріального шпигунства перевищують 40 млрд. марок
на рік, втрата торгових і технічних секретів США (за неофіційними даними)
обійшлась американським компаніям у 1992 році в 100 млрд. дол. Вважається, якщо
не буде вжито рішучих заходів щодо припинення промислового шпигунства, вказані
втрати, за оцінками фахівців, до 2003 року складуть 150 млрд. дол. [14, 243].

Все це визначає проблему формування організаційно-правових
засад системи управління і захисту інформаційних ресурсів, як найактуальнішу і
невідкладну. створення збалансованої інформаційної інфраструктури, спроможної
забезпечити формування, поширення й ефективне використання і захист
інформаційних ресурсів залежить від чіткого законодавчого визначення системи
поглядів на цілі, завдання і основні напрями інформаційної політики.

Необхідність вирішення вищезазначених питань обумовлено тим,
що:

— в сучасних умовах значно розширилися
можливості для реалізації конституційних прав громадян на інформацію та свободу
інформаційної діяльності, суттєво зросли потреби потенційно активної частини
суспільства в інформаційній взаємодії як всередині країни, так і з зовнішнім
світом;

— інтенсивний розвиток глобальної
інформаційної інфраструктури, необхідність інтеграції України у світове
інформаційне співтовариство на рівноправних умовах посилили залежність
ефективного функціонування суспільства та держави від стану розвитку
інформаційної сфери, перед усім, системи державного управління національними
інформаційними ресурсами;

— інформаційні ресурси, інформаційна
інфраструктура в сучасних умовах стають ареною міжнародної боротьби за світове
лідерство, за досягнення певних стратегічних і тактичних політичних цілей. І,
що необхідно підкреслити особливо: володіння інформацією, належне інформаційне
забезпечення органів державного управління, є основою успішної боротьби із
сучасним тероризмом;

— інформаційна революція перетворилася
на революцію у воєнній справі — вона надала можливості вивести з відчутної
сфери, віртуалізувати багато які складові війни, як мінімум, передвоєнний
період, підготуватися до нанесення удару без звичайного загрозливого періоду, а
в деяких випадках і всю воєнну кампанію провести у віртуальному варіанті.
Водночас, не зважаючи на віртуальність ведення війни тільки в інформаційних
мережах і системах обробки інформації, можливо, не залучивши жодного солдата,
здійснити заходи, наслідком яких буде повне підкорення економіки та політики
супротивника [32, 122].

Тобто, основне геополітичне питання, що постає перед кожною
державою на початку третього тисячоріччя, звучить так: здатна країна
реалізувати свої порівняльні конкурентні переваги в глобальному економічному
просторі чи вона буде позбавлена реальної самостійності і національного суверенітету
і скотиться на периферію світового ринку?

Прорив в галузі інформаційно-комп‘ютерної індустрії, що
забезпечує перетин і злиття дійсної і віртуальної реальностей, найширше
впровадження “Інтернету” і використання програмування в складних суспільних і
економічних процесах перетворюють світ у чітко прораховану керовану структуру,
а розвиток інформаційних технологій, які впливають на психіку людей, і
моделювання людської свідомості за допомогою електронних засобів масової
інформації дозволяють прийти до найжорстокішого диктату над кожною окремою
особистістю.

Водночас усе більш віртуальною стає сама навколишня щодо
людини соціально-економічна реальність. Частина суспільного багатства, що
швидко зростає, концентрується в «фінансових пірамідах», що розкручуються на
електронних торгах без якогось зв’язку з реальною економікою. Грошові потоки
замикаються у віртуально-спекулятивних операціях, що висмоктують із виробничої
сфери утворюваний у ній прибуток. Все це веде до виникнення якісно нової
всеохоплюючої ієрархічної структури суспільних зв’язків, що буде цілком
підпорядковуватися тому, хто перший розробить її базові правила.

Перед таким загрозливим викликом стоїть зараз і Україна —
політично залежна, економічно розорена, світоглядно спустошена. Ігнорувати цей
виклик неможливо, а підпорядкування чужій волі означає повну втрату державного
суверенітету. За цих умов, спроба копіювати чужі досягнення — даремна витрата
часу.

Тому, на мою думку, визначення, правове і організаційне
закріплення напрямів державної політики управління національними інформаційними
ресурсами повинно випливати з об’єктивних законів розвитку інформаційної сфери
та державної управлінської діяльності. Тобто, в процесі формування системи
державного управління національними інформаційними ресурсами доцільно
забезпечити цілісність такої системи, ієрархію побудови, стабільність
організації та погодженість її зв’язків, враховуючи якість інформаційних
ресурсів і засобів їх збереження, обробки і передачі.

Державна інформаційна політики має створювати умови для
реалізації конституційного права громадян своєї держави вільно отримувати і
використовувати інформацію для вирішення таких важливих завдань, як формування
національного інформаційного простору, включення його до світового
інформаційного простору на засадах забезпечення інформаційного суверенітету та
інформаційної безпеки і формування демократично орієнтованої свідомості.

Головною метою державної інформаційної політики стосовно
національних інформаційних ресурсів, на мою думку, є створення необхідних
економічних і соціокультурних умов та правових і організаційних механізмів
формування, розвитку і забезпечення ефективного використання національних
інформаційних ресурсів в усіх сферах життя і діяльності громадянина,
суспільства й держави. Функції державного управління інформаційними ресурсами
можна сформулювати, як:

— розробка й прийняття політичних
рішень, законодавчих і нормативно-правових актів щодо забезпечення системи
управління національними інформаційними ресурсами та удосконалення механізмів
реалізації правових норм чинного законодавства;

— визначення і здійснення повноважень
державних органів, органів регіонального й місцевого самоврядування щодо
оперативного управління (володіння, розпорядження, користування) державними
інформаційними ресурсами;

— розробка і реалізація організаційних
заходів і нормативно-методичного забезпечення відомчих і регіональних структур
та недержавного сектора в сфері формування та використання інформаційних
ресурсів за умови координації діяльності згаданих структур;

— розробка і реалізація
фінансово-економічних засад регулювання процесів формування та використання
інформаційних ресурсів;

— здійснення державної реєстрації
інформаційних ресурсів, забезпечення повноти створення первинних і похідних
інформаційних ресурсів на засадах використання інформації, що виникає
(створюється) у процесі діяльності державних органів, органів регіонального та
місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм
власності;

— введення технологічно та
методологічно єдиних засад формування інформаційних ресурсів за результатами
діяльності державних органів, органів регіонального та місцевого
самоврядування, державних підприємств і організацій для надання їх у вільний
доступ громадянам і організаціям (крім інформаційних ресурсів, що мають
відомості, віднесені до державної таємниці та до іншої інформації з обмеженим
доступом);

— забезпечення ефективного використання
інформаційних ресурсів для діяльності державних органів, органів регіонального
і місцевого самоврядування та державних підприємств, установ і організацій;

— оптимізація державної політики
інформатизації щодо забезпечення науково-технічних, виробничо-технологічних і
організаційно-економічних умов створення та застосування інформаційних
технологій, інших елементів інформаційної інфраструктури для формування,
розвитку і ефективного використання інформаційних ресурсів та сприяння доступу
громадян до світових інформаційних ресурсів, глобальних інформаційних систем;

— забезпечення функціонування ефективно
діючої комплексної системи захисту інформаційних ресурсів;

— забезпечення захисту громадян,
суспільства і держави від хибної, спотвореної та недостовірної інформації;

— забезпечення розробки та застосування
правових, організаційних і економічних механізмів стосовно форм та засобів
обігу інформаційних ресурсів України (ринку інформації, інформаційних
технологій, засобів обробки інформації та інформаційних послуг);

— регулювання інформаційного
співробітництва, спрямованого на забезпечення рівноправного і взаємовигідного використання
національних інформаційних ресурсів у процесі міжнародного обміну, здійснення
єдиної державної політики наукової підтримки системи державного управління
формуванням, розвитком і використанням національних інформаційних ресурсів;

— кадрове забезпечення функціонування
системи державного управління національними інформаційними ресурсами;

— інформаційно-аналітичне забезпечення
прийняття управлінських рішень у сфері управління інформаційними ресурсами;

— контроль за встановленим порядком і
правилами формування, розвитку і використання інформаційних ресурсів;

— нагляд за додержанням законодавства в
сфері формування, розвитку, використання інформаційних ресурсів та здійснення
правосуддя у сфері суспільних інформаційних відносин.

— організаційно-правова система
державного управління інформаційними ресурсами в контексті викладеного, на
думку автора, має функціонально три основних рівні:

Перший — стратегічний рівень — є рівнем прийняття політичних
рішень, законодавчого та нормативно-правового забезпечення державної політики
щодо управління національними інформаційними ресурсами України.

Другий — є рівнем організаційного та нормативно-методичного
забезпечення виконання законодавчих і нормативно-правових актів, координації і
контролю за формуванням, поширенням та захистом інформаційних ресурсів.

Третій — виконавчий рівень, на якому забезпечується
безпосередньо виконання законодавчих і нормативно-правових актів та
здійснюється відомчий та територіальний нагляд за встановленим порядком і
правилами формування, поширення та використання інформаційних ресурсів.

На стратегічному рівні визначаються національні інтереси та
їх пріоритети в інформаційній сфері; формуються правові засади для побудови,
розвитку системи національних інформаційних ресурсів та управління цією
системою; на підставі головної стратегічної цілі державної інформаційної
політики щодо інформаційних ресурсів визначаються функції та їх раціональне
розподілення між організаційними структурами, що створюються для досягнення
стратегічних цілей; формуються основні правові й організаційні засади
кадрового, фінансового, матеріально-технічного, інформаційного та інших видів
стратегічного забезпечення системи управління національними інформаційними
ресурсами; здійснюється стратегічне прогнозування розвитку інформаційної сфери
та прийняття політичних і політико-правових рішень щодо удосконалення системи
управління цією сферою.

Аналіз стану формування і використання інформаційних ресурсів
України, що становлять на стратегічний ресурс сучасності, свідчить про наявність
низки невирішених важливих проблем, пов`язаних з дефіцитом послідовності та
системності впровадження заходів, спрямованих на удосконалення управління
інформаційними ресурсами на стратегічному рівні. Зокрема, реальністю є те, що
правотворчий процес здійснюється підчас шляхом вирішення окремих проблем в
окремих законах та підзаконних актах фрагментарно, без узгодження з чинним
законодавством, без врахування специфіки національної ментальності, правової
культури і правосвідомості населення. Тобто, стратегічно важливою залишається
проблема координації правотворчого процесу щодо формування правових засад
побудови, забезпечення функціонування і розвитку системи управління
інформаційними ресурсами України, а також розвитку інформаційної інфраструктури
країни.

Президентом України вживаються активні заходи щодо
вдосконалення системи управління інформаційною сферою. Важливе політико-правове
значення мають діючі Укази Президента України “Про деякі заходи щодо захисту
держави в інформаційній сфері” (22.04.1998 р.); “Про вдосконалення державного
управління інформаційною сферою” (16.09.1998 р.); “Про вдосконалення
інформаційно-аналітичного забезпечення Президента України та органів державної
влади” (14.07.2000 р.); “Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної
інформаційної мережі Internet та забезпечення широкого доступу до цієї мережі”
(31.07.2000 р.); “Про додаткові заходи щодо безперешкодної діяльності засобів
масової інформації, дальшого утвердження свободи слова в Україні” (09.12.2000
р.); “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 19 липня 2001
року “Про заходи щодо захисту національних інтересів у галузі зв’язку та
телекомунікацій” (23.08.2001 р.) та ін.

На другому рівні державного управління центральними органами
виконавчої влади здійснюється організаційне, нормативно-методичне забезпечення
виконання законодавчих актів, політичних і політико-правових рішень Верховної
Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, координація і
контроль за формуванням, використанням та захистом інформаційних ресурсів.
Однак певні важливі функції державного управління на цьому рівні залишаються не
визначеними, а саме:

— здійснення загальнодержавних заходів
організаційного, нормативно-методичного забезпечення, координації та контролю;
планування конкретних заходів і оперативне управління системою та її
структурними елементами;

— організація державної реєстрації
інформаційних ресурсів, що містять державну таємницю та іншу інформацію з
обмеженим доступом;

— організація державної реєстрації інформаційних
ресурсів, отриманих у процесі міжнародного співробітництва (окремо, відкритих
інформаційних ресурсів і, окремо, інформаційних ресурсів з обмеженим доступом,
але у єдиному технологічному контурі);

— ведення обліку державних
інформаційних ресурсів як майна або немайнових активів, впровадження порядку їх
закріплення в оперативне управління і господарче відання;

— фінансування заходів щодо формування
державних інформаційних ресурсів, визначення порядку надання платних послуг на
основі різних видів використання державних інформаційних ресурсів та формування
інформаційного ринку;

— державна реєстрація та координація
діяльності у сфері розробки і впровадження інформаційних технологій;

— розробка і впровадження
організаційних заходів, нормативно-методичного забезпечення, координація і
контроль у сфері охорони інформації з обмеженим доступом, що не становить
державної таємниці;

— заходи організаційного,
нормативно-методичного забезпечення, координація і контроль за реалізацією
державної інформаційної політики у сфері захисту особи, суспільства і держави
від хибної, недостовірної, недоброякісної інформації, тобто забезпечення
інформаційної безпеки у широкому розумінні цього поняття.

Аналіз другого і третього рівнів державного управління і
захисту інформаційних ресурсів свідчить, що на державному рівні не визначено
низку управлінських функцій, які відповідно і не виконуються. Зокрема,
починаючи з рівня виконавчої влади, не утворена управлінська вертикаль щодо
формування і використання інформаційних ресурсів, відсутні деякі
організаційно-правові елементи системи управління і захисту інформаційних
ресурсів. Так, на виконавчому рівні, на якому забезпечується безпосереднє
виконання законодавчих і нормативно-правових актів, порядку та правил
формування, поширення, використання та захисту інформаційних ресурсів,
здійснюється відомчий та територіальний контроль не визначені функції:

— для органів державної влади,
міністерств, інші центральних органів виконавчої влади, органів регіонального
та місцевого самоврядування — функції організації і забезпечення функціонування
служб, систем, баз і банків даних для задоволення потреб громадян, юридичних
осіб, держави;

— для Ради Міністрів Автономної
Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій
— функції формування регіональних і місцевих реєстрів інформаційних ресурсів та
забезпечення їхньої державної реєстрації;

— для підприємств, установ і
організацій всіх форм власності — функції подання інформаційних ресурсів, які
створені в процесі їх професійної діяльності, відповідно до встановленого
порядку і правил до державної реєстрації.

Важливою проблемою залишається ресурсне забезпечення
державної інформаційної політики щодо формування, використання і захисту
інформаційних ресурсів України. Головною причиною виникнення такої проблеми є
те, що чітко не визначені пріоритети інформаційної політики на вищому рівні
державного управління. Державний бюджет України передбачає фінансування
розвитку інформаційної сфери лише за окремими статтями витрат (державне
телебачення та радіомовлення, інформатизація, частково — забезпечення
інформаційної безпеки). Сфера формування інформаційних ресурсів та забезпечення
інформаційних потреб громадян, суспільства і держави на безприбутковій основі,
доходи від комерційного використання державних інформаційних ресурсів, а також
у повному обсязі сфери забезпечення інформаційної безпеки залишаються поза
увагою розробників проекту Державного бюджету України і законодавця.

Аналогічно Державному бюджету України, формуються і статті
витрат на розвиток інформаційної сфери у регіональних і місцевих бюджетах.

Програма діяльності Уряду “Реформи заради добробуту”,
затверджена Верховною Радою України, також не приділяє пріоритетної уваги
удосконаленню системи державного управління і захисту інформаційних ресурсів
України. У цьому важливому державному документі положення щодо захисту
інформаційної сфери зведено до вдосконалення системи фінансування державного
телебачення, а основні напрями діяльності Уряду щодо розвитку національного
сегмента Internet — до розробки Концепції пріоритетного розвитку Internet в
Україні.

Загроза національній безпеці України в інформаційній сфері,
яка визначена в Концепції (Основах державної політики) національної безпеки
України, залишається і досі, що пов’язано з невиваженістю державної політики в
цій сфері. Схвалений Верховною Радою України у січні 1997 р., цей важливий
документ не забезпечив поєднання підходів як до формування законодавчої бази,
створення правових засад для побудови, функціонування і розвитку системи, так і
організаційного забезпечення, чіткого визначення функцій та раціонального їх
розподілення між елементами системи та реалізації всього комплексу стратегічних
завдань зміцнення національної безпеки України в інформаційній сфері. Державне
управління інформаційною сферою, основу якої складають інформаційні ресурси
України, залишається найбільш неврегульованою сферою державної управлінської
діяльності.

Зазначимо, що повноваження вищих державних органів, визначені
Конституцією України, зокрема, Верховної Ради України (ст. 85), Президента
України (ст. 106), Ради національної безпеки й оборони України (ст. 107),
Кабінету Міністрів України (ст. 116) дозволяють забезпечити виважену державну
інформаційну політику щодо управління інформаційними ресурсами України.

Разом з тим прийняті за останні роки закони, укази Президента
України та нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України не забезпечують в
правовому і організаційному плані формування і розвиток цілісної системи
державного управління та захисту інформаційних ресурсів. Лише фрагментарно і
ситуаційно передбачають вирішувати згадані проблеми і проекти актів
законодавства, що розробляються або перебувають на розгляді у Верховній Раді
України, в тому числі, проект Інформаційного кодексу України та проект закону
України “Про національні інформаційні ресурси”.

Практика минулих років свідчить про нагальну потребу
суттєвого вдосконалення взаємодії, скоординованості і узгодженості дій і рішень
Парламенту — Президента — Уряду з питань виконання конституційних повноважень
щодо формування і реалізації державної інформаційної політики; внесення
докорінних змін до підходів щодо проведення адміністративної реформи,
спрямованих на забезпечення формування цілісної і стабільної структури органів
виконавчої влади, виходячи із функцій і повноважень державних органів,
закріплених у Конституції України, Законах України, указах Президента України,
постановах Кабінету Міністрів України, інших правових актах та удосконалення
правових засад функціонування системи управління і захисту інформаційних
ресурсів України.

Висновок до розділу 3

В третьому розділі дипломної роботи розкрите питання
інформаційно-аналітичного забезпечення міжнародних відносин.

В підрозділі 3.1. розглядалися зовнішньополітичні
комунікації.

Інформаційно-аналітичне забезпечення міжнародних відносинах є
складовою зовнішньополітичних комунікацій, які є одним з елементів сучасного
міжнародного співробітництва. Інформаційно-аналітичне забезпечення відображає
реагування міжнародного співтовариства на політичні процеси у системі, на зміну
економічної ситуації, забезпечує адекватний вплив на небажані зміни. Від
інформаційного забезпечення залежить якість урядових рішень, передбачення і
випередження подій, прийняття спільних рішень із глобальних проблем міжнародного
товариства.

В підрозділі 3.2. розкрите питання державної інформаційної
політики і національних інформаційних ресурсів.

ВИСНОВКИ І ПРОПОЗИЦІЇ

Міжнародні інформаційні відносини — це підгалузь міжнародних
відносин яка розглядає співробітництво суб’єктів міжнародного права в галузі
інформації.

В першому розділі дипломної роботи були розглянуті основні поняття
міжнародної інформації і міжнародних інформаційних відносин.

Наприклад, Світова правова інформаційна мережа (Global Legal Information Network (GLIN)) забезпечує електронний
доступ до авторизованих законів країн — членів асоціації GLIN.

Інформаційно-аналітичне забезпечення міжнародних відносинах є
складовою зовнішньополітичних комунікацій, які є одним з елементів сучасного
міжнародного співробітництва. Інформаційно-аналітичне забезпечення відображає
реагування міжнародного співтовариства на політичні процеси у системі, на зміну
економічної ситуації, забезпечує адекватний вплив на небажані зміни. Від
інформаційного забезпечення залежить якість урядових рішень, передбачення і
випередження подій, прийняття спільних рішень із глобальних проблем
міжнародного товариства.

ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Конституція
України. Закони України, т. 10. — К., 1997.

2. закон. закон. закон. закон. 8
законзакону від 21.09.99,
№1079-XIV. — К., 1999.

. Проект
закону України “Про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку”. Внесено
на розгляд Верховної Ради України 07.07.98.

8. Recommendations
to the European Council. Europe and the global information society —
HTTP://www.ispo.cec.be/infosoc.

9. А.
Бедрицкий. А. Федоров. Прав ли Президент Буш? // независимое военное обозрение. — 12-18 октября 2001 г. — №38. — С. 4.

10. Азарова
О. поиск и анализ информации в Интернете / Реєстрація, зберігання і обробка
даних: Національна Академія Наук України. Інститут реєстрації інформації. —
2003. — Т.5. — №1. — С. 79.

11. Беглов
С. Внешнеполитическая пропаганда: Очерк теории и практики. Уч. пособие. — М.,
Высшая школа, 1980. — 366 с.

. Беляков
К.И. Управление и Право в период информатизации. — К.: Изд. «КВИЦ», 2001 — 308
с.

13. Білоус
А.О. Політико-правові системи: світ і Україна. — К., 1997. — С. 188.

14. Богомолова
Н.Н. Массовая коммуникация и общение. — М., Знание. 1988.

. Бучило
И.Л. Информационное Право: основы практической информации. — М., 2001 — С. 253.

. Вендт
А. Четыре социологии международных отношений. // Международные отношения:
Социологические подходы. — М., 1998.

. Гаджиев
К.С. имидж как инструмент культурной гегемонии // мировая экономика и
международные отношения. — 2007. — №42.

. Гвоздецкий
Н. Право и внешнеэкономические отношения // Законодательство и экономика. —
1992. — №19. — с. 41-45.

. Горшков
М.К. общественное мнение. — М: Политиздат, 1988.

20. Данченко
О., Романенко Ю. Архетипи соціального життя і політика (Глибинні регулятиви
психополітичного повсякдення): Монографія — К.: Либідь, 2001. — 334 с. —
HTTP://psyfactor.org/smi.htm

. Дешко
А.І., Слівак А.Є. проблеми організації єдиного інформаційного простору України
// Науково-технічна інформація. — 2000. — №3. — С. 14-18.

. Додонов
О.Г., Горбачик О.С., Кузнецова М.Г. Державна інформаційна політика і
становлення інформаційного суспільства в Україні // Стратегічна панорама. —
2002. — №1.

23. Дэниелс
Джон., Радеба Ли Х. международный бизнес: внешняя среда и деловые операции. —
М.: Дело Лтд. 1994.

. Жидков
О.А. законода о капиталистических монополиях. — М.: Юридическая
литература, 1981 — 248 с.

. Кастельс
М. Информационная эпоха: экономика, общество и культура: Пер. с англ. под ред. О.И. Шкаратана. — М., 2000. — 608 с.

26. Королько
В.Г. Основи паблик рилейшнз. — М., “Рефл-бук”, К.: “Ваклер”, 2001. — 528 с.

. короткий
політологічний словник. — К., 1991. — С. 79, 84.

28. Костиков
В. проблемы демонополизации экономики // Общество и экономика. — 1994. — №9/10. — с. 3-18.

. Лебедева
М. процесс международных переговоров. — М., 1993.

30. Макконелл
К. Брю С. Макроекономіка. — Львів : Просвіта, 1997.

31. Мальцев
В.А. основы политологии: учебник для вузов. — М., 1997.

. Мартыненко
А. “Моя задача — наладить отношения между властью и прессой” // Независимость.
— 1998. — 1 сентября.

. Международные
валютно-кредитные и финансовые отношения: учебник / Под ред. Л.Н. Красавиной. —
М.: финансы и статистика, 1994.

. Международные
экономические отношения / Под ред. Р.И. Хасбулатова. — М.: новости, 1991.

35. Міжнародні
економічні відносини. Історія міжнародних економічних відносин / Керівник авт.
кол. Філіпенко А.С. — К.: Либідь, 1992.

36. Мозолин
В.П. Корпорации, монополии и право в США. — М.: Издательство московского
Университета, 1986 — 175 с.

37. Москаленко
А. Теорія журналістики. — К., 1998. — С. 282.

38. Никитин
С., Глазова Е., Стиганова М. основы
американской экономики / Под
общей редакцией А.В. Чудакова. — М.: Международные отношения, 1993. — 78 с.

. Пебро
М. Международные экономические, валютные и финансовые отношения. — М.:
Прогресс, Универс., 1994.

. Почепцов
Г.Г. информация и дезинформация.- К.: Ника-Центр, Эльга, 2001. — 256 с.

. Прокофьев
В.Ф. Информационное единство мира / Геополитика и безопасность. — М.: „АРБИЗО”,
1996. — №4. — с. 186-189.

. Прохоров
Е.П. Введение в теорию журналистики. — М: Изд-во «РИП — холдинг», 1998.

44. Рябов
С.Г. Політологічна теорія держави. — К., 1996. — С. 21-22, 36-37, 73-76, 114.

45. Сатина
М.А. Чибриков Г.Г. основы экономической теории — М.: Экономика, 1995. — 367 с.

46. Сичивиця
О. Криза демократії і проблема нового розподілу влад // Українські проблеми. —
1998. — №2.

47. Соболев
В. информация и переходная инфраструктура //
Бизнес. Информ. — 1999 — №3-4. — С. 36.

. Степанов
Д. отечественные монополии их регулирование // Экономика и жизнь — 1996. — №6.
— с. 44-48.

49. Суторміна
В.М. та ін. Фінанси зарубіжних корпорацій. — К.: Либідь, 1993.

50. США:
государственно-монополистическое регулирование / Под общей редакцией А.М.
Тюльпанова. — М.: Издательство университета дружбы
народов, 1987. — 175 с.

. Тапскот,
Донн. Электронно-цифровое общество. — К., 1999.

52. Тоффлер
Е. Третя хвиля. — К., 2000. — С. 151.

. Требін
М. Інформаційне суспільство. Війни нової епохи // Віче. — 2002. — №4 (121). —
С. 64-68.

. Філіпенко
А.С. Міжнародні відносини (система регулювання МЕВ). — К.: Либідь, 1994.

55. Хромов
А. экономическая история капиталистических зарубежных стран. — М.: Высшая
школа, 1987. — 263 с.

. Шаваев
А.Г. Система борьбы с экономической разведкой — М.: Издательский дом “Правовое
просвещение”, 2000. — 236 с.

. Шампань
П. Двойная зависимость. несколько замечаний по поводу соотношений между полями
политики, экономики и журналистики // Socio-Logos’96. — М., 1996. — С. 211.

58. Школа
І.М., Козменко В.М. Міжнародні відносини: середовище, форми, бізнес та
інтеграція. Навчальний посібник. — Чернівці, 1996.

59. Якушев
М.В. Информационное общество и правовое регулирование: новые проблемы теории и
практики // Информационное общество. — 1999. — №1. — С. 40-43.

Аспирант+

Аспирант+

Учебная работа. Міжнародна інформація. Міжнародні інформаційні відносини