Учебная работа. Міграція робочої сили
Міграція робочої сили
ЗМІСТ
Вступ
Розділ 1. Теоретичний аспект міграції робочої сили
.1.Сутність, види та причини міграції робочої сили
.2.Етапи та основні напрямки міграції робочої сили
Розділ 2. Участь України в міжнародному обміні робочою силою
Розділ 3. Переваги та недоліки міжнародної міграції трудових ресурсів та їх наслідки для України
Висновки
список використаних джерел
Додатки
ВСТУП
Актуальність теми курсової роботи обумовлена тим, що зростання відкритості українського суспільства неминуче приводить до дедалі більшого втягнення України в міжнародний обмін робочою силою. Перехід до ринкової економіки створює реальні умови для формування ринку праці. Одною з важливих рис його становлення є різке зростання міграційних процесів як усередині країни, так і за її межі.
об‘єктом дослідження міжнародна трудова міграція.
Предметом дослідження є участь України в міждержавному обміні робочою силою.
Мета курсової роботи дослідити місце України в міжнародному русі трудових ресурсів, проаналізувати стан та можливі наслідки.
Основні завдання курсової роботи: розкрити участь України в міждержавному обміні робочою силою; дослідити особливості динаміки та структури зовнішньої трудової міграції населення України; визначити причини міграційних процесів; охарактеризувати вплив на розвиток країни зовнішньої міграції трудової сили; розглянути впровадження міжнародних стандартів у сфері трудової міграції в правову систему України.
Методи дослідження. робота написана з використання таких методів: абстрагування, аналіз, синтез, узагальнення, порівняння, статистичні методи.
Структура роботи: курсова роботи складається з трьох розділів:
.Сутність, причини та основні тенденції міграції робочої сили.
.Участь України в міжнародному обміні робочої сили.
.Переваги та недоліки міжнародної міграції трудових ресурсів та їх наслідки для України.
Розділ 1. Теоретичний аспект міграції робочої сили
1.1.Сутність, види та причини міграції робочої сили
У міру глобалізації світової економіки все більш важливим фактором економічного, соціального і демографічного розвитку багатьох країн стає міжнародна міграція робочої сили і населення. Це — один з найбільш складних елементів міжнародних економічних відносин, оскільки їх субєктом є людські ресурси.
Міграція робочої сили — це переміщення працездатного населення в межах країни, а також з однієї країни в іншу з метою працевлаштування на більш вигідних умовах, а також пошуку кращих умов життя.
Розрізняють внутрішню (в межах однієї країни) і зовнішню міжнародну (з однієї країни в іншу) міграцію робочої сили. Перша зумовлена внутрішньою міграцією капіталу, структурними змінами в економіці, політикою держави щодо освоєння відстаючих регіонів, надлишком робочої сили в окремих регіонах країни, культурними, сімейними та іншими причинами.
Види міжнародної міграції робочої сили класифікуються за напрямами руху робочої сили, її якістю, часом і організацією переселення тощо.
За напрямами її руху розрізняють еміграцію (виїзд робочої сили за межі країни), імміграцію (в’їзд робочої сили в країну), рееміграцію (повернення іммігрантів на батьківщину на постійне проживання).
За якістю робочої сили, тобто залежно від рівня її кваліфікації, можлива міграція як малокваліфікованої робочої сили, так і висококваліфікованих спеціалістів. Переміщення малокваліфікованої робочої сили відбувається, як правило, з країн менш розвинутих у більш розвинуті. Переміщення спеціалістів відбувається головним чином між розвинутими країнами (наприклад, всередині ЄС), а також їх імміграція в розвинуті країни з менш розвинутих. Цей процес дістав назву «відплив умів». Він може відбуватися як у явній формі, коли спеціаліст переселяється в іншу країну або ж залишається в ній після завершення навчання, так і в прихованій формі, коли спеціаліст нікуди не переселяється, але влаштовується на роботу на підприємство, що належить іноземному капіталу. Сьогодні проблема еміграції робочої сили, в тому числі і проблема «відпливу умів», гостро постала і перед постсоціалістичними країнами.
За часом переміщення міграцію поділяють на остаточну (виїзд населення в іншу країну на постійне місце проживання), тимчасову (виїзд в іншу країну на певний термін), сезонну (виїзд населення в іншу країну в певну пору року і на певний термін, скажімо, на проведення сільськогосподарських робіт), маятникову, яка характерна для! прикордонних районів країн і проявляється в тому, що працівники живуть в одній країні, а працюють постійно чи тимчасово в іншій.
За характером організації міграцію поділяють на добровільну (непримусове переселення), примусову (виселення громадян із своєї країни на підставі рішення судових органів), організовану (її здійснюють спеціальні інститути згідно з національним законодавством), самодіяльну (нелегальне переміщення населення за межі своєї країни).
Причини, які породжують міграцію робочої сили, різноманітні. В цілому їх можна розділити на дві групи: загальні, які визначають тенденції розвитку всіх форм міжнародних економічних відносин, і специфічні, що пов’язані тільки з міграцією. До першої групи причин відносяться: інтернаціоналізація господарського життя; нерівномірність соціально-економічного розвитку окремих країн; структурні зрушення в економіці, спричинені НТР, які обумовлюють витіснення робочої сили із одних галузей і додаткову потребу в ній інших; економічна політика ТНК, які концентрують трудоємні виробництва в одних країнах і наукоемні в інших; політична й економічна нестабільність в окремих державах.
Друга група причин включає в себе: відмінності між країнами в рівні заробітної плати і соціального забезпечення (в розвинутих країнах заробітна плата в декілька разів вища, ніж в інших, у них кращі житлові умови, вищий рівень охорони здоров’я; освіти, пенсійного і соціального забезпечення), що, безперечно, притягує робочу силу з інших країн; нестача робочої сили певних спеціальностей і кваліфікацій (наприклад, у країнах Західної Європи важку й некваліфіковану працю виконують переважно робітники-іммігранти, причому спеціально робиться застереження, що іноземець може зайняти робоче місце, якщо на нього немає претендентів серед місцевого населення); відносний надлишок робочої сили в багатьох державах, особливо в країнах, що розвиваються; відмінності між країнами в можливостях і умовах професійного зростання.
1.2.Етапи та основні напрямки міграції робочої сили
Історично міжнародне переміщення трудових ресурсів проходить 4 етапи.етап міжнародної міграції безпосередньо пов’язаний з промисловою революцією, котра здійснилась у Європі в останній третині XVIII — середині XIX ст. Наслідком цієї революції стало те, що зростання капіталу призвело до утворення «відносного перенаселення», що спричинило масову міграцію з Європи до Північної Америки, Австралії, Нової Зеландії. Цим було започатковано формування світового ринку праці.
Формування світового ринку праці сприяло:
економічному розвитку в країнах імміграції, оскільки задовольняло гостру потребу цих країн у трудових ресурсах в умовах високих темпів накопичення капіталу і відсутності резервів залучення робочої сили;
колонізації малозаселених районів землі і втягуванню в систему світового господарства нових країн.етап міжнародного переміщення трудових ресурсів охоплює період з 80-х років XIX ст. до Першої світової війни.
У цей період значно зростають масштаби нагромадження капіталу, характерною рисою якого виступає посилення нерівномірності цього процесу в рамках світового господарства.
Високий рівень концентрації виробництва і капіталу в передових країнах (США, Великої Британії та ін.) зумовлює підвищений попит на додаткову робочу силу, стимулює імміграцію з менш розвинутих країн (відсталі країни Європи, Індія, Китай тощо). За цих умов змінюється структура та кваліфікаційний склад мігрантів. На початку XX ст. основну масу мігрантів становила некваліфікована робоча сила.етап розвитку міжнародної міграції охоплює період між двома світовими війнами.
Особливістю цього етапу є скорочення масштабів міжнародної трудової міграції, в тому числі міжконтинентальної міграції і навіть рееміграції з класичної країни-іммігранта — США.
Це було зумовлено такими причинами:
наслідками світової економічної кризи 1929-1933 рр., що проявились у зростанні безробіття в розвинутих країнах, і необхідністю обмеження міграційних процесів;
замкнуто-тоталітарним характером розвитку СРСР, котрий виключив його з кола країн-емігрантів робочої сили.етап розвитку міжнародної міграції робочої сили розпочався після Другої світової війни і триває понині.
Цей етап зумовлений науково-технічною революцією, монополізацією міжнародних ринків праці й капіталу. Його характерні риси:
зростання внутрішньоконтинентальної міграції, зокрема в Європі та Африці;
зростання попиту збоку сучасного виробництва на висококваліфіковані кадри, виникнення нового виду трудової міграції, котрий отримав назву «втеча розумів»;
посилення державного і міжнародного регулювання трудової міграції.
На тлі довгострокових циклів відбуваються сплески (вибухи) міграції.
Так, у 40-ві роки XIX ст. відбувся вибух еміграції з Ірландії до США внаслідок «картопляного голоду». На початку 80-х років XIX ст. широкомасштабна еміграція з Італії та Східної Європи до США була спричинена падінням цін на європейську пшеницю. Перед Першою світовою війною, з початком економічного пожвавлення, посилилася міграція, але була перервана війною. Велика депресія та Друга світова війна серйозно знизили рівень міграції. Після Другої світової війни потік мігрантів знову став збільшуватися. По-перше, утворився усталений потік висококваліфікованих фахівців до США і Канади. По-друге, потоки біженців з Угорщини після повстання 1956 р., В’єтнаму (1975) та з Куби (1980). По-третє, еміграція з колишніх соцкраїн після розпаду колишнього СРСР і припинення дії Варшавського договору. По-четверте, із створенням Європейського Союзу та інших економічних об‘єднань вільне пересування робочої сили між країнами стало необхідною умовою нормального функціонування світового господарства.
У силу економічних причин основні потоки мігрантів завжди направлялися з країн з низькими особистими доходами в країни з більш високими доходами.
Можна виділити наступні країни і регіони, що є крапками притягання мігрантів з інших країн:
ØСША, Канада й Австралія. Будучи найбільше економічно розвитий країною сучасного світу, США є основним напрямком міграції як низкоквалифицированной, так і висококваліфікованої робочої сили. Щороку туди приїжджає більше іммігрантів, чим в усі інші країни, разом узяті. Основні потоки низкоквалифицированной робочої сили направляються в США з прилеглих латиноамериканських країн — Мексики, країн Карибського басейну. Висококваліфіковані працівники іммігрують у США практично з усіх країн світу, включаючи Західну Європу, Латинську Америку, Росію, Індію і т.д.
ØЗахідна Європа. Найбільш розвинені західноєвропейські країни, і насамперед країни, що входять у Європейський союз, притягають робочу силу з менш розвинених західноєвропейських країн (Португалії, Мальти, Іспанії), арабських країн Північної Африки і Близької Схід, країн Африки до півдня від Сахари, східноєвропейських країн і республік колишнього СРСР. Більш того, у рамках західноєвропейської інтеграції створений і розвивається загальний ринок робочої сили, що припускає волю переміщення працівників між країнами Європейського союзу й уніфікацію трудового законодавства.
ØБлизький Схід. Нафтовидобувні країни цього регіону залучають дешеву іноземну робочу силу на важкі низькооплачувані роботи. Робітники приїжджають в основному із сусідніх арабських країн, а також з Індії, Пакистану, Бангладеш, Кореї, Філіппін.
ØІнші країни, що розвиваються. Новий феномен 90-х років — інтенсифікація трудової міграції серед самих країн, що розвиваються. Звичайно потоки працівників направляються в ті країни, що швидше просуваються по шляху економічних реформ.
ØНові індустріальні країни. У зв’язку з бурхливим розвитком цих держав Південно-Східної Азії туди значно збільшився приплив іммігрантів, що наймаються на тимчасові роботи. Особливо це помітно у випадку Південної Кореї і Малайзії.
Розділ 2. Участь України в міжнародному обміні робочою силою
Міграція населення є одним із індикаторів кризового стану економіки. Українці намагаються знайти можливості покращити своє матеріальне становище, а як свідчить статистика, різниця у доходах мігрантів і немігрантів є суттєвою — середня заробітна плата мігрантів за кордоном утричі вища ніж в Україні.
Відтік працездатного населення з країни спричиняють:
маленька заробітна плата;
нестабільність економічної ситуації;
незабезпеченість населення робочими місцями (особливо в містечках та селах);
соціальні переваги та культурні цінності при імміграції за кордон;
політична нестабільність та напруженість в країні;
зневіра в можливість влаштувати власне майбутнє і майбутнє дітей в своїй країні;
відсутність можливості реалізувати свої права, свій потенціал — збільшує відтік інтелектуальної та висококваліфікованої частини працездатного населення.
За даними фірм-посередників із працевлаштування за кордоном, обсяги послуг, наданих ними громадянам України, постійно зростають. У 1996 р. в іноземного роботодавця було працевлаштовано 11,8 тис. громадян, а в 2008 р. — 80 тис., тобто майже у 7,5 разів більше. У 2009 кризовому році кількість працевлаштованих зменшилася незначно — 75,3 тис., проте вже у 2010 р. досягла докризового рівня — 80,4 тис. осіб (рис. 1).
Ці цифри, однак, навіть приблизно не відображають масштабів заробітчанства, оскільки значна частина мігрантів працює за кордоном на власний страх і ризик та статистично не обліковується. Тому обсяги трудової міграції визначаються за допомогою оцінок, здійснених на основі різних обстежень. Офіційні дані Державного комітету статистики України щодо динаміки міграції робочої сили з України в період з 2002 по 2011рр. представлені на рис. 2.
На жаль, наявні дані дають змогу виявити тенденції міграційних процесів та їх структуру, проте не кількісні характеристики. Зокрема, попри розходження щодо чисельності трудових мігрантів, усі джерела одностайні щодо основних країн їхнього призначення: половина українців працює у Росії, решта — у сусідніх центральноєвропейських державах (Польщі, Чехії, Угорщині, Словаччині), а також країнах Південної Європи (Італії, Іспанії, Португалії, Греції) (рис. 3).
Для виїзду українських громадян для працевлаштування за кордоном існує декілька способів. Це самостійний пошук місця роботи, використання туристських агенцій, запрошення українських фахівців безпосередньо іноземною стороною, використання послуг посередницьких структур для працевлаштування за кордоном.
Структури, які займаються посередництвом у працевлаштуванні на роботу за кордоном, щорічно надають послуги у працевлаштуванні лише 1-2% від загальної чисельності українських мігрантів, які працюють за кордоном. Кількість українських громадян, які користуються послугами цих структур, зростає. Так, якщо в 2000 р. кількість громадян, які працевлаштовані за кордоном за допомогою ліцензованих посередників, становила 19,9 тис. чол., то вже в 2008 р. — 61,4 тис. чол.
Значна частина трудових мігрантів з України працюють за кордоном без належних дозволів, тобто нелегально. За даними обстеження Держкомстату 2008 р., 35,1 % заробітчан мали дозвіл на проживання та роботу, 39,3 % — тимчасову реєстрацію, жодного офіційного статусу перебування за кордоном не мали 25,6 % мігрантів. Найбільше таких було в Польщі (56,2 %) та Італії (36,2 %), найменше — в Іспанії, Чехії, Португалії та Росії. Разом з тим унаслідок проведення у низці країн перебування міграційних амністій (Італія, Іспанія, Португалія, Греція), запровадження нового законодавства, що розширило можливості легального працевлаштування (Росія, Польща), ситуація значно поліпшилася порівняно з 1990-ми рр.
Більшість мігрантів — мешканці міст (55 %). Однак унаслідок того, що сільське працездатне населення в країні менш численне, міграцією охоплено 4 % працездатних городян, тоді як селян удвічі більше (7,9 % працездатних сільських мешканців).
Хоча першими працювати за кордоном почали мешканці прикордоння, з часом міграція рівномірніше поширилася територією всієї держави. Однак регіональні диспропорції збереглися. Найвищими показниками щодо охоплення міграцією по країні відзначається Захід, де за кордоном працюють 13,2 % працездатного населення. З центру виїжджають на роботу до інших держав 3,8 %, зі сходу — 3,2 %, з Південного регіону — 2,6 %, а з Північного — 1,4 % працездатних громадян.
Вік трудових мігрантів поволі зростав. Якщо за дослідженням Держкомстату 2001 р. середній вік заробітчан становив 34,6 року, то за даними обстеження 2011 р. — 36,7 року. Жінки, які мігрують, дещо старші, ніж чоловіки: їхній середній вік становить 37,9 року проти 36,2 у чоловіків.
Не залишилися незмінними також освітні характеристики трудової міграції за кордон. У 1990-ті рр. на заробітки до зарубіжних країн першими виїхали високоосвічені особи, які виявилися мобільнішими, оскільки мали більше інформації, володіли мовами тощо. За даними обстеження Держкомстату 2001 р., повну вищу освіту мали 18,8 % трудових мігрантів. У 2008 р. серед останніх було виявлено 13,5 % з таким рівнем освіти, адже умови працевлаштування фахівців в Україні поліпшилися. Важливо зазначити, що освітній рівень трудових мігрантів поступається рівню освіти зайнятих в Україні.
Що стосується імміграції в Україну, то, за даними Всесвітнього банку, Україна посідає четверте місце в світі за кількістю прийнятих мігрантів. За різними оцінками в Україні проживає близько 4 млн. іноземців. Але це стосується лише легальної міграції. Нелегальну ж виміряти кількісно практично неможливо.
В Україну вїжджає з метою міграції в два рази більше людей, ніж виїжджає. Такі дані повідомляє Державна служба статистики. За підсумками 2011 року в Україну іммігрувало 31,7 тис. осіб. При цьому офіційно виїхало за кордон в пошуках кращого життя в два рази менше — 14,6 тис. осіб. Найбільш популярні серед іноземців — Київ, Одеська та Донецька область, а також Крим.
Офіційні дані Державного комітету статистики України щодо чисельності трудових мігрантів в Україну в період з 2002 по 2011рр. представлені на рис. 4.
Спостерігається усталена тенденція в розподілі мігрантів, що прибувають до України, за країнами походження. В міграційних потоках до України домінують вихідці з країн СНД (77,5%). Ця тенденція пояснюється історичною та культурною близькістю до інших східнословянських народів (росіян та білорусів) та стійкими міграційними моделями, сформованими ще за часів СРСР. Після початкового обміну громадянами, який призвів до репатріації етнічних українців з інших республік колишнього Радянського Союзу, інтенсивність переміщення мігрантів з та до інших пострадянських країн поступово спала.
З 2003 року громадяни Російської Федерації беззмінно ведуть перед у статистичних даних: на них припадає близько 40% реєстрацій перебування строком понад 6 місяців. Інші етнічні групи є значно менш чисельними, дані про вїзд їх представників демонструють значні коливання. Громадяни країн СНД і надалі превалюють серед іммігрантів, хоча водночас спостерігається динамічне зростання масштабів імміграції з держав інших регіонів. Останнім часом помітно збільшився приплив вихідців з Китайської Народної Республіки (7,2% у 2008 році порівняно з 3,7% у 2006 році), Туреччини (з 1,6% у 2003-2006 роках до 5,3% у 2007-2008 роках), Ірану (з 1,2% до 2,8%) та Сирії (з 1,6% до 2,7%).
Якщо розглянути якісний склад прибулих, то останній упродовж останніх років майже стабільно складається з кількох категорій:
. Громадяни інших держав — країн СНД, які на момент розпаду Радянського Союзу працювали за контрактами в районах з екстремальними умовами праці на територіях сучасної Росії, Казахстану, Туркменістану тощо.
. Вимушені переселенці з тих країн, де з різних причин склалися форс-мажорні обставини. Так, ще на початку 1992 р. Україна прийняла близько 60 тис. чоловік із Молдови з районів бойових дій. Кілька тисяч прибуло також із Грузії, Вірменії, Таджикистану та інших країн, де відбувалися військові конфлікти та перевороти.
. Особи, які тимчасово легально працюють в Україні без спеціального дозволу. Цю нечисленну групу складають: представники зарубіжних компаній, насамперед, транспортних; працівники закордонних мас-медіа, акредитовані в Україні; працівники аварійно-рятувальних служб та деякі інші.
. Особи, які легально прибувають в Україну для постійного або тимчасового проживання з метою працевлаштування або навчання. Серед них значну частину складають бізнесмени (у першу чергу, торговці), фахівці з різних галузей, викладачі (насамперед, мовники), студенти.
. Нелегальні мігранти, які використовують Україну як транзитну державу на шляху до Західної Європи. На превеликий жаль, наші співвітчизники — мешканці прикордонних регіонів в умовах економічної кризи і хронічного безробіття часто не просто сприяють, але й організують нелегальне транспортування мігрантів, отримуючи за кожного винагороду від кількох сотень до кількох тисяч доларів США.
незаконна міграція вже давно набула транснаціонального Проблема ця для нашої країни є особливо актуальною — адже в силу свого географічного положення вона виступає своєрідним транзитним мостом, що поєднує Азію та Європу.
Розділ 3. Переваги та недоліки міжнародної міграції трудових ресурсів та їх наслідки для України
Відплив людського потенціалу з України є негативним наслідком несприятливих умов, що в ній склалися. Наслідки міграції здорового населення до інших країн позначаються на загальній демографічній ситуації та демографічному, трудоресурсному потенціалі населення. Переважно відїжджають до інших країн працювати та на постійне проживання здорові, молоді громадяни. Й лише мала та незначна кількість мігрантів повертається у зрілому віці без наміру створення на території України сімї. Економічні та соціальні наслідки еміграції молоді з України мають свої позитивні й негативні сторони. До позитивних можна віднести: додаткове спрямування в економіку України значних фінансових потоків; зниження напруження на українському ринку праці та зменшення зареєстрованого й прихованого безробіття; розширення можливостей зайнятості для економічно активного населення України. Негативні сторони, що супроводжують процеси трудової міграції молоді, нині превалюють над позитивними. Серед них: відплив здебільшого молодих людей на роботу за кордон, що призводить до відємних демографічних наслідків для України. Мігрантський спосіб життя призводить до руйнації українських молодих сімей — ще ніколи в Україні так гостро не стояла проблема соціального сирітства, а сьогодні понад 200 тис. дітей сучасних українських «остарбайтерів» позбавлені батьківського піклування. Згідно з даними міжнародного правозахисного центру «Ла Страда — Україна», батьки готові надовго розлучитися зі своїми дітьми заради їх же добробуту.
Соціологічне експертне опитування, проведене в лютому 2009 р. серед 572 респондентів (40% чоловіків та 60% жінок) у Львові та Львівській області, показує, що 54,55% опитаних залишали дітей в Україні, коли самі їхали на заробітки за кордон, серед них 32,05% — дітей віком 1-3 роки; 20,51% — віком 7-12 років; 21,79% — дітей, що їм 13-15 років; 11,54% — молоді, якій 16-18 років життя. Отже, практично половина дітей не отримує належного догляду з боку батьків, бо виховують їх бабусі-дідусі або вони під опікою інших родичів. А 3,85% дітей самі можуть вирішувати, як їм жити і як поводитися. Це трагічні цифри, бо сьогоднішня молодь — це майбуття. Якою вона буде і як влаштовуватиме своє життя — в першу чергу залежить від батьків.
Особливу увагу слід приділити проблемі виїзду за кордон фахівців вищої кваліфікації. Одним із факторів, що обумовлюють інтелектуальну міграцію, є неможливість самореалізації, зокрема впровадження науковцями своїх проектів та розробок через низький рівень фінансування науки. У цілому, за період 2008 — 2010 рр. витрати коливалися в межах від 0,3 % до 0,43 % від ВВП, попри те, що в середині 90-х років Верховна Рада України прийняла законВВП. Для порівняння: у США фінансування науки складає 2,68 % ВВП. Тому для реалізації свого наукового потенціалу науковці їдуть за кордон. Згідно з табл. 1, більшість українських науковців виїхали в США та Росію.
Виїзд висококваліфікованих спеціалістів за кордон обертається великою втратою коштів для країни, які були затрачені на підготовку фахівця, а також тих коштів, які міг би принести фахівець, якби він залишився працювати в Україні. Виїзд одного фахівця з вищою освітою, за експертними даними, приносить країні близько 240 тис. дол. США збитків. Однак ці втрати не відшкодовуються навіть у разі повернення фахівця до України. Це пояснюється тим, що сфери зайнятості мігрантів за кордоном не потребують високої кваліфікації, тому мігранти її поступово втрачають. При цьому, якщо трудовий мігрант отримує нові знання та навички за кордоном, то, приїжджаючи на батьківщину, він не має можливості використати набутий досвід через труднощі визнання зарубіжних дипломів в Україні. Це ще один аргумент, щоб трудовий мігрант змушений був шукати роботу за кордоном. Так Україна втрачає свої позиції, бо сьогодні будь-яка держава має перспективу тільки за умов розвитку науки та нових технологій.
Грошові перекази мігрантів відіграють дуже важливу роль у формуванні платіжного балансу України.
Разом з прямими інвестиціями — обсяги яких становлять єдиний великий неборговий канал надходження валюти до країни (рис 5).
Фактично, «заробітчани» виконують функцію, аналогічну працівникам експортно-орієнтованих підприємств.
Враховуючи хронічний дефіцит торгівлі товарами та послугами, а також хронічний відтік доходів від інвестицій, створений як стабільним припливом прямих інвестицій, так і відтоком українського капіталу до офшорів, ця функція є дуже важливою.
Звичайно, було б краще якби мігранти працювали вдома на експортно-орієнтованих підприємствах, розташованих на український території.
Власне, це підводить нас до суті української трудової міграції. Вона є індикатором більш глибокої проблеми — нездатності української економіки створити ці самі експортно-орієнтовані підприємства за рахунок внутрішніх або зовнішніх інвестицій.
Однією з характерних тенденцій розвитку міжнародної міграції є неухильне зростання масштабів нелегальної імміграції. Її поширення пояснюється різними факторами економічного та політичного Масове поширення нелегальних та напівлегальних трудових міграцій призводить до багатьох негативних наслідків, основними з яких є:
) майже повна відсутність можливостей захисту прав людини осіб, які працюють за кордоном на нелегальній основі. На цій проблемі особливо наголошує Уповноважений з прав людини України Н.І. Карпачова. На сьогоднішній день умови праці та тривалість робочого дня українських гастарбайтерів не відповідають належним нормам. Наші співвітчизники за кордоном працюють в середньому по 10 — 12 годин на добу. У ході дослідження Життєві шляхи населення України було зафіксовано таку максимальну тривалість робочого тижня — 126 годин (тобто людина працювала 18 годин на день при семиденному робочому тижні). Умови побуту українських заробітчан не відповідають санітарно-гігієнічним нормам. часто мігранти свідомо обирають менш комфортні умови проживання з метою мінімізації витрат.
) зазвичай нелегальні мігранти не оприлюднюють суми зароблених ними грошей, щоб уникнути оподаткування. Отже, ці кошти не є джерелом поповнення державного бюджету. Одним із шляхів виходу з такої ситуації може бути пільгове оподаткування для мігрантів, а саме часткове звільнення їх від податку на прибуток. За розрахунками, відділу міграційних досліджень ІДСД НАН України, сума, яку щорічно заробляють трудові мігранти, знаходиться у діапазоні від 2,1 млрд. дол. США (за мінімальною оцінкою) до 11,6 млрд. дол. США (максимальна межа), що, в свою чергу, становить відповідно 3,2 та 17,7% ВВП України за 2004 рік. Найбільш реальним діапазоном в якому швидше за все розташована шукана величина слід вважати 4,7 — 7,6 млрд. дол. Тобто від 7,2 % до 11,6% ВВП України за 2004 рік.
) нелегальний стан трудових міграцій негативно позначається на якості статистичного обліку їх учасників.
Крім того, щороку злочинні угруповання незаконно перевозять близько 1 млн. нелегалів. За деякими даними, світові доходи від контрабанди людей перевищують прибутки від торгівлі наркотичними засобами та зброєю. нелегальна міграція породжує проблему торгівлі людьми, сексуальної експлуатації та іншої примусової праці (діагр. 3).
Оцінки масштабів нелегальної еміграції з України значно варіюються. За даними деяких експертів до 95% емігрантів з України перебувають закордоном нелегально15 (за іншими даними ця цифра сягає трохи більше 20%). Натомість, програми легалізації незаконних трудових мігрантів, які проходять в країнах Європи, із року в рік показують значний відсоток українців, які перебувають на території європейських держав незаконно.
Ідеальною моделлю української трудової мобільності може бути незначна за обсягами трудова міграція, за допомогою якої громадяни України підвищують свій кваліфікаційний рівень, а не навпаки, і яка не стає передумовою і підготовкою переїзду за кордон для постійного місця проживання. Це не означає, що для роботи за кордоном необхідно залучати лише найосвіченіших українців на доволі престижні місця, що є неприйнятним для громадян країн-реципієнтів. Але тип виконуваних за кордоном робіт має максимально відповідати рівню кваліфікації працівника: на будівництві повинні працювати будівельники, а не викладачі та інженери.
Звичайно, на сьогоднішній день запровадження такої моделі є неможливим і недоцільним. Вона може бути орієнтиром на перспективу. Зменшення обсягів трудової міграції повинно відбуватися пропорційно до збільшення робочих місць в Україні. Переформування міграційних потоків відповідно до структури робочих місць і кваліфікації українських гастарбайтерів може відбуватися поступово на тлі зменшення обсягів міграції.
Стратегічною ціллю для нормалізації трудових міграційних процесів повинна виступати стабілізація загальної соціально_економічної ситуації в Україні: підвищення рівня зайнятості, поліпшення умов та оплати праці тощо.
Серед поточних заходів, які необхідно взяти за основу регулювання і координації трудової міграції населення, найбільш важливими є:
виведення трудових міграційних процесів з тіні шляхом спрощення процедури оформлення робочих віз та ліквідації передумов для нелегальної переправи трудових мігрантів;
покращення стану захисту прав гастарбайтерів, які перебувають на заробітках за кордоном;
повніше інформаційне забезпечення реальних та потенційних трудових мігрантів щодо законних шляхів працевлаштування за кордоном і можливостей захисту своїх прав;
залучення трудових мігрантів до профспілкового руху;
розширення мережі соціально-демографічних програм з міграційної проблематики;
створення умов для реінтеграції мігрантів в українське суспільство після повернення на батьківщину
міграція трудовий ресурс міждержавний
ВИСНОВКИ
Отже, міграція робочої сили — це переміщення працездатного населення в межах країни, а також з однієї країни в іншу з метою працевлаштування на більш вигідних умовах, а також пошуку кращих умов життя.
Кількість трудових мігрантів з України має тенденцію до зростання.
Значна частина трудових мігрантів з України працюють за кордоном без належних дозволів, тобто нелегально.
Основними країнами-рецепієнтами українських трудових ресурсів є Росія, Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина, Італія, Іспанія, Португалія та Греція.
Україна посідає четверте місце в світі за кількістю прийнятих мігрантів. В Україну вїжджає з метою міграції в два рази більше людей, ніж виїжджає.
Трудова міграція веде до загострення багатьох соціальних проблем, зокрема:
негативні демографічні наслідки, що призводить до зменшення народжуваності, старіння нації;
руйнація сімейних відносин;
проблема соціального сирітства, коли один чи обоє батьків дитини знаходяться на заробітках, а вихованням займаюся родичі, а інколи виникає потреба й державної опіки (здебільшого це характерно для західних областей України);
виїзд за кордон фахівців вищої кваліфікації («відтік мізків»);
зростання масштабів нелегальної імміграції.
Водночас українські трудові мігранти є важливим джерелом надходжень коштів з-за кордону до України. Їхні грошові перекази майже дорівнюють обсягу прямих іноземних інвестицій до України та у 8 разів більше за зовнішню допомогу розвитку для України.
список ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1.Бахченова Н. В. Міжнародна міграція робочої сили в умовах глобалізації. — УДК 331.556.4, 2011.
2.Білецька Л. В. Економічна теорія: Підручник. — К.: ЦУЛ, 2009. — 688 с.
3.Горбач Л. М.Міжнародні економічні відносини: Підручник. -К.: Кондор, 2005. -263, с.
.Дахно І. Міжнародна економіка : Навч. посібник. -К. : МАУП, 2002. -214
5.Державний комітет статистики України (<#"justify">14.Передрій О. С. Міжнародні економічні відносини: Навчальний посібник. К.: Центр навчальної літератури, 2006. -273 с.
.Україна 2020: демографічний та міграційний виміри безпеки. — К.: Український інститут публічної політики, 2012.
16.Шабаліна Л., Вєтрова С. ст. Кількісно-якісна оцінка структури зовнішньої трудової міграції з України у ХХІ ст. — УДК 314.74(477), № 4 (118), 2012 .
ДОДАТКИ
Рис.1. Працевлаштування громадян України в іноземного працедавця за даними українських фірм-посередників
Рис. 2. Чисельність трудових мігрантів з України в період з 2002 по 2011рр. (за даними Державного комітету статистики України)
Рис. 3. Основні країни призначення працівників-мігрантів (за даними обстеження Державного комітету статистики України), %
Діаграма 1. Основні сфери зайнятості працівників-мігрантів
Рис. 4. Чисельність трудових мігрантів в Україну в період з 2002 по 2011рр. (за даними Державного комітету статистики України)
Рис. 5. Основні неборгові канали надходження валюти (дані з «Реальна економіка»)
Діаграма 2. Рівень освіти українських трудових мігрантів
Таб. 1. Виїзд фахівців вищої кваліфікації за межі України, осіб
Діаграма 3. Країни, в яких кількість постраждалих від торгівлі людьми є найбільшою (2000-2010 рр.)
