Учебная работа. Крим в обіймах 'русского мира'
Крим в обіймах ‘русского мира’
Крим в обіймах «русского мира»
Анексія Криму. Два десятиріччя, здавалося, були часом, достатнім для формування усталених уявлень про нову геополітичну конфігурацію на пострадянських просторах. Однак під час другої президентської каденції В. Путіна ностальгійна риторика і неодноразові принизливі висловлювання щодо України під час розмов на вищому державному рівні сигналізували про наростання неоімперських настроїв у правлячих колах Росії. Постійно виникаюче загострення українсько-російських відносин, газовий шантаж та ембаргові війни не залишали сумнівів у тому, що Росія не вважає Україну рівноправним партнером, а схильна розглядати її як колишню союзну республіку. Багаторічний моніторинг українсько-російських відносин засвідчував, що «реінтеграція пострадянського простору була одним із провідних напрямів зовнішньої політики Росії в останнє десятиліття. Для цього використовувалися економічна слабкість колишніх республік СРСР та їх залежність від російської економіки, незавершеність демократичних трансформацій, що призводила до хронічної політичної та соціально-економічної нестабільності, незрілість політичної культури еліт та самих суспільств, роздмухування внутрішніх конфліктів тощо».
Варто наголосити, що кримське питання загалом, питання Чорноморського флоту РФ зокрема, залишалося у фокусі всіх найважливіших домовленостей і перспективних українсько-російських проектів. Тим часом, як на дипломатичному рівні тиражувалася риторика добросусідства та непорушності міждержавних домовленостей, російський політикум в усіх його політичних спектрах відверто спекулював кримським питанням і так званою проблемою російськомовних співгромадян. З 1991 року кримська карта перетворилася на універсальний важіль тиску на офіційний Київ, якому місцеві політики недвозначно загрожували перспективою «другого Косова», чеченським сценарієм. Спекуляції навколо воєнної загрози перетворилися на звичний елемент політичної гри радикальних проросійських кіл, які в такий цинічний спосіб підтримували в середовищі словянського населення півострова фальшивий образ кримських татар як «елементу, що прагне передати Крим під егіду Туреччини». Утримування кримської регіональної спільноти в стані хронічних передвоєнних очікувань грало на руку російській владі, яка тиражувала імідж єдино можливого за таких обставин миротворця і захисника життів «співвітчизників».
На жаль, українська влада з відомою часткою інфантилізму ставилася і до зовнішньополітичних загроз, і до доктрини «русского мира», яка активно просувалася від початку нового століття у суспільному дискурсі в Криму. Апологетика цього концепту ставала все більш популярною на вищих щаблях російських інтелектуалів. обґрунтовано критикуючи як проект громадянської нації в Росії, так і М. Ремізова з його гаслом «країн багато — народ один», В. Тішков, посилаючись на виступи В. Путіна та Д. Медведева, зазначав, що «нова ідеологія громадянського націєбудівництва жодною мірою не означала заперечення чи розчинення російських національностей (націй в етнічному сенсі слова) в певній багатокультурній спільності під назвою російська нація. Остання є, передусім, формою надетнічної громадянської ідентичності росіян, які являють собою відповідно до історичного та культурного спадку та сучасних лояльностей і патріотизму представників одного народу — російського народу, розмаїтого, але єдиного».
Зауваження на кшталт того, що в епіцентрі формування сучасної російської нації має перебувати не ідея територіальної цілісності й конституційного порядку, а «тисячолітній цивілізаційний російський проект», ставали чимдалі більш звичними. Вони насправді лише унаочнювали складність процесів державо- й націєтворення в Російській Федерації. Ідея територіальної цілісності, як альфа й омега російського націєтворення, зазнавала постійних ударів у регіональних конфліктах, найбільш трагічним серед яких став чеченський. Постійно змінюване впродовж останньої чверті сторіччя правове поле не справляло стабілізуючого впливу на державотворення, оскільки не розбудовувалася правова держава. Корумпованість державних структур стримувала формування громадянського суспільства, що в свою чергу гальмувало процес національного самоусвідомлення. За таких обставин всі вони виглядали такими домінантами, що перебуваючи в стані хронічної кризи, були неспроможні виконувати свої інтегративні функції. Вихід з замкненого кола внутрішніх суперечностей частина російського публіцистично-журналістського та інтелектуального середовища (Є. Холмогоров, О. Дугін, О. Проханов та інші) відшукала в розгортанні зовнішньої експансії під гасла про «геноцид росіян». Виправданням експансії слугувала словесна конфігурація єдності «русского мира», побудована на доволі сумнівному переконанні, що спільність історії поневолювачів і поневолених може слугувати достатньою підосновою формування модерної російської політичної нації. Ввижається, що забезпечення широкого доступу пропагандистів «русскомирских» ідей до засобів масової інформації, передусім телевізійних каналів, було невипадковим. Цілком логічно за кілька років підреставрований неоімперський тренд захопив досить широкі кола не лише політичних діячів, які в такий спосіб підвищували свої рейтинги, а й пересічних обивателів.
Цікаво, що під час останньої передвиборчої кампанії основний кандидат на пост президента Росії В. Путін виступив з програмною статтею, в якій гостро критикував поборників «русского мира» за примарні намагання «… під наскрізь фальшиві розмови про Право росіян на самовизначення, про «расову чистоту» «завершити справу 1991 року і нарешті зруйнувати імперію, що сидить на шиї російського народу». Як покажуть події 2014 р., і він, і так звані «російські націоналісти» спільними зусиллями виступали не за знищення Російської імперії, а за її відновлення в дореволюційних кордонах. Цілепокладальними стосовно визначення зовнішньополітичного курсу нового президентського строку В. Путіна стали інші слова, адресовані довіреним особам та керівникам виборчих штабів на зібранні в московському Манежі: «Нам разом треба знайти дещо таке, що стане обєднавчим фактором для усієї багатонаціональної, але єдиної російської нації. І я не бачу нічого іншого, крім патріотизму».
Застосування окреслених важелів мобілізації російської нації увиразнилося під час чергового «похолодання» у російсько-українських відносинах, спричинених євроінтеграційним курсом України. У серпні 2013 р. газета «Дзеркало тижня» оприлюднила документ «Комплекс заходів щодо залучення України в євразійський інтеграційний процес», підготовлений академіком ран С. Глазьєвим (автентичність документу опосередковано підтверджували проросійські українські політики, підкреслюючи його неофіційний характер). Суть сценарію утримання України в орбіті російського впливу була сконцентрована в словах: «Негативне ставлення українського керівництва до приєднання [євразійської інтеграції. — Авт.], як показали спроби його переконати на самому високому рівні, не може бути подолане шляхом лише тільки розяснювальної роботи. Остання має бути підкріплена всебічним тиском з метою створення відчуття невідворотності приєднання з метою виживання нинішньої владної еліти. Цей тиск має одночасно йти від бізнесу, духовенства, громадськості, ЗМІ, експертного середовища, а також від близького оточення Януковича, включаючи його родину та придворних олігархів». З серпня Москва відновила масований тиск на українське керівництво, бізнес-кола (запровадивши чергові товарні ембарго) та суспільство, аби не допустити підписання угоди на Вільнюському саміті.
Втім, зовнішній тиск неспроможний був загальмувати інерцію передреволюційної ситуації, що розгорталася в Україні. Власне для доволі широкого загалу українських громадян гасло євроінтеграції перетворилося на єдину більш-менш реальну гарантію-запобіжник розбудови в країні авторитарного режиму. Саме ця обставина й обумовила масштабність громадянського вибуху кінця 2013 р.
Соціально-політична ситуація, яка склалася в країні після Революції гідності, була надзвичайно складною. У ряді регіонів Південної та Східної України зміна влади у Києві була сприйнята з упередженням. Втім, не лише історично сформовані особливості свідомості регіональних спільнот відіграли вагому роль у відторгненні гасел Євромайдану в Криму. Як зясувалося згодом, агенти впливу Кремля — давно укорінені співробітники російських спецслужб та сформовані ними групи так званої «самооборони» — були готові до такого повороту подій і виступили в якості противаги місцевим євромайданівцям, посилюючи і загострюючи громадянське протистояння. Ситуація докорінним чином змінилася після втечі В. Януковича та невдалої спроби скликати Сєвєродонецьк-2. З цього часу функціональне навантаження російської агентури було підкореговане: від тактики дестабілізації внутрішньої ситуації вона перейшла до реалізації плану підготовки російської інвазії, зокрема забезпечення видимості її всенародної підтримки в регіонах.
Місія «першого дзвіночка» невідворотних геополітичних змін була відведена Криму не випадково. На президентських виборах 2010 р. абсолютну підтримку кримського електорату отримав В. Янукович: у другому турі по АРК він набрав 78,24% голосів проти 17,31% Ю. Тимошенко, при 3,23% виборців, які проголосували «проти всіх», а у м. Севастополі — 84,35%, 10,38% та 4,36 відповідно. Більш високий результат В. Янукович отримав лише у Донецькій (90,44%) та Луганській (88,96%) областях. У березні 2010 р. головою Ради Міністрів АРК було призначено В. Джарти — довірену особу В. Януковича. В стислі строки команда В. Джарти обійняла ключові посади на всіх щаблях управління півостровом, передусім у силових структурах. Кримський політолог
А. Нікіфоров у лютому 2011 р. констатував: «На відміну від усіх попередніх премєр-міністрів тільки Джарти може так розпоряджатися силовими структурами. Немає формальної підлеглості, проте до поняття джартинської вертикалі входять якраз і силовики, і прокуратура, і органи внутрішніх справ. Це дає йому змогу діяти саме тими методами й будувати свою систему володарювання, яка була просто недосяжна для інших людей».
Мета регіоналів в АРК була прозорою — розбудувати систему такого рівня керованості, як на Донбасі. На місцевий політикум здійснювався послідовний тиск, аби підпорядкувати його інтересам партії влади. На місцевих виборах у жовтні 2010 р. Партія регіонів отримала безумовну перемогу, набравши 48,93% голосів виборців за свій партійний список і здобувши перемогу у 48 з 50-ти мажоритарних округів. Зазнаючи тиску регіоналів, змушена була перереєструватися партія «Авангард» («русское единство»). її лідер С. Аксьонов став «молодшим» партнером Партії регіонів у Криму, а очолювана ним партія отримала три депутатських мандати в кримському парламенті. Примітно, що С. Аксьонов був позитивно оцінений центральною владою, якому пророкували вихід у «вищу лігу політики України».
Впродовж 2010-2012 рр. у Криму командою В. Януковича була сформована жорстка управлінська вертикаль. Як підсумували експерти Українського незалежного центру політичних досліджень, «незважаючи на… напівмовчазний спротив з боку традиційних кримських політичних гравців, В. Джарти зумів побудувати чітко визначену вертикаль виконавчої влади в автономії під себе, фактично повернувши «повну керованість Криму для Києва», призначивши на ключові посади кримського уряду вірних собі людей». На неформальному рівні за новою командою закріпилася назва «македонці» (від — «макеївські і донецькі» — Авт.). На думку А. Нікіфорова, саме завдяки їм вдалося досягти максимального результату під час «Кримської весни»».
Події розгорталися блискавично. 23 лютого масовий мітинг під проросійськими гаслами відбувся у Севастополі. На ньому «народним мером» було проголошено О. Чалого, місцевого бізнесмена з російським громадянством. Розпочалося розхитування ситуації в Сімферополі, яке співпало зі зміною влади у Києві. На тлі істерії, що нагніталася російськими та кримськими ЗМІ, місцеве населення в паніці здійснювало рейди Сімферопольським вокзалом в очікуванні «українських фашистів». Формальним приводом для легітимації сепаратистського руху стало скасування закону Ківалова-Колісніченка, невдовзі заветоване в.о. президента О. Турчиновим. Однак, відомо, що предметні розмови з російськими емісарами про відокремлення Криму від України розпочалися ще в середині січня 2014 р. їх ініціаторами виступили російський олігарх К. Малофєєв та член Ради Федерації Федеральних зборів РФ Д. Саблін, які супроводжували в Криму «дари волхвів». За інформацією російської «Нової газети», на початку лютого 2014 р. за ініціативою К. Малофєєва до Адміністрації Президента РФ була передана аналітична записка, в якій обґрунтовувалася необхідність окупації частини української території. В середині лютого 2014 р. під гаслами відставки «донецького уряду автономії» розпочалася активна фаза операції з анексії Криму.
Під час візиту 19-20 лютого до Москви голова парламенту АРК В. Константинов зустрівся з головою Держдуми С. Наришкіним та представниками КПРФ, ЛДПР, «Справедливой россии» та «Единой России». На підсумковій прес-конференції голова вищого законодавчого органу АРК заявив, що в разі змін на вищих щаблях української влади виходом з ситуації стане «денонсація рішення Президії ЦК КПРС від 1954 року». Крізь цинічну юридичну безглуздість заяви проглядала гірка правда — Росія вирішила використати чергову політичну кризу в Україні для задоволення своїх геополітичних амбіцій. Військове втручання Російської Федерації в політичну кризу на регіональному рівні стало вирішальним аргументом на користь сценарію її подальшого загострення.
Виконання завдання спрощувалося тією обставиною, що на території Кримського півострову російські війська дислокувалися в рамках угод про базування Чорноморського флоту РФ. Саме вони оперативно були використані для блокування українських військових частин». 20 лютого розпочалася спецоперація з анексії Криму — саме ця дата закарбована на медалях, завчасно виготовлених для відзначення російських військовослужбовців та колишніх українських високопосадовців, які забезпечили повернення сакрального півострова в «рідну гавань». 24 лютого у Крим були перекинуті додаткові російські військові підрозділи, зокрема повітрянодесантні війська без військових відзнак. Поважну частку ударних груп склали учасники російських парамілітарних та військово-патріотичних організацій. Лише «Кубанське козацтво» відрядило сюди 450 осіб.
В обставинах наводнення кримської столиці козаками, реконструкторами та ввічливими «зеленими чоловічками» 26 лютого було скликано позачергову сесію Верховної Ради АРК, яка не відбулася лише через масові зіткнення перед будівлею парламенту. Проукраїнські сили зібрали понад 10 тис. прихильників, яким протистояли декілька тисяч проросійських активістів. Провал позачергової сесії спонукав російське керівництво до більш активних дій. На думку В. Головка, точкою неповернення стало 27 лютого 2014 р., коли російські військові без розпізнавальних знаків заблокували будинок парламенту та Ради міністрів АРК у Сімферополі. Під дулами автоматів було проведено засідання депутатів автономії, на якому відбулася зміна керівника уряду (С. Аксьонов). На 25 травня 2014 р. було призначено внесла необхідні зміни в закон про порядок включення до складу Російської Федерації нових субєктів.
Невизнання українською владою результатів нелегітимної зміни влади в Сімферополі та Севастополі неспроможне було вплинути на ситуацію в регіоні. Суверенітет України в Криму був зневажений. Маючи підстави сумніватися у лояльності місцевих силових структур, Київ так і не наважився віддати наказ про застосування сили для придушення сепаратистського заколоту в зародку. Як констатував А. Аваков, «внутрішні війська та ППС Сімферополя поки що несуть варту, але протидіяти росіянам вони не будуть. Крім міліції, ми маємо у Криму близько тисячі осіб внутрішніх військ, які, сподіваюсь, зможуть виконувати наказ, як мінімум, здаватися не будуть». В. о. міністра оборони І. Тенюх, у свою чергу, говорив лише про 5 тис. боєздатних військовослужбовців, яких можна було направити у Крим, що з військової точки зору не мало сенсу. З 15 тис. військових, які служили у Криму, готовими до виконання наказу про застосування зброї були до 2 тис. осіб. Отже, за тодішніми підрахунками, Україна спроможна була виставити 7-8 тис. силовиків проти 20 тис. російських військовослужбовців ЧФ РФ.
Як слушно зазначає В. Головко, анексія Кримського півострову тотожна поняттю «агресія». Згідно статті 3 Резолюції ООН «Визначення агресії» (затверджена 14 грудня 1974 р.) під агресією розуміються такі дії:
a)вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не носила, що є наслідком такого вторгнення чи нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави або її частини;
c)блокада портів чи берегів держави збройними силами іншої держави;
d)напад збройними силами держави на суходільні, морські чи повітряні сили або морські чи повітряні флоти іншої держави;
e)застосування збройних сил однієї держави, що знаходяться на території іншої держави згідно з угодою з державою, яка їх приймає, в порушення умов, передбачених цією угодою, або будь-яке продовження їх перебування на такій території після припинення дії угоди;
ї) дії держави, яка дозволяє, щоб її територія, надана нею у розпорядження іншої держави, використовувалася цією іншою державою для здійснення акта агресії проти третьої держави;) заслання державою чи від імені держави озброєних банд, угруповань та регулярних сил або найманців, що здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави настільки серйозного них.
Зваживши на багаторічний досвід роздмухування регіональних конфліктів, у ситуації з Україною та Кримом російські стратеги обрали принципово новий шлях: прикриваючись риторикою про фашистський заколот у Києві, нелегітимність нової української влади та загрозу життю росіян, Кремль застосував пряме військове втручання, закамуфльоване під громадянську війну. Активна участь «російських добровольців» у їх численних версіях (часів революційних подій 1920-х рр., громадянської війни в Іспанії, врешті — Придністровї) давно стала органічною складовою російського масового дискурсу і ментальності електорату, вихованого на ідеях російського месіанства. Тож, суспільство, за нечисленними винятками, не відчуло жодного когнітивного дисонансу і радо сприйняло версію ЗМІ про «порятунок» співвітчизників.
Від весни 2014 р. українсько-російські відносини вже розвивалися у форматі «гібридної війни», яка створює низку юридичних, економічних та культурних прецедентів, що самі по собі були вагомим викликом українській державності. Офіційно жодна зі сторін не проголошувала війни. Україна та Російська Федерація зберегли дипломатичні відносини, здійснюють постійні контакти на політичному рівні, тривають (хоч і у значно меншому обсязі) торгівельні відносини та культурні звязки тощо. До літа 2014 р. конфлікт вдалося локалізувати окремими районами Донецької та Луганської областей.
Скільки б керівництво Російської Федерації не заперечувало участь російських силових відомств у подіях «кримської весни», приховати її було неможливо. Насправді, цим не сильно й переймалися. Російські журналісти зясували, що літаками Міноборони РФ на півострів були доставлені понад 200 цивільних російських громадян. Російська «новая газета» з цього приводу писала: «28 лютого з військового аеродрому Чкаловський (бортовий номер Іл-76 RA 76599) у Севастополь були доставлені 170 російських громадян із числа колишніх «афганців», боксерів, байкерів, членів воєнно-патріотичних клубів і бійців охоронних структур. Далі на борту «Севастополь» їх таємно переправили в Ялту и поселили у військовому санаторії Міноборони РФ «Ялта». Перед тим українські журналісти зафіксували дві військові вантажівки «Урал» з російськими військовослужбовцями (держномери 0225 НМ 90, 0217 НМ 90), які заїхали на територію санаторію і заступили на охорону обєкту». Врешті «таємниця Полішинеля» була добре відомою усім: під виглядом місцевих мешканців російські громадяни блокували українських військових і створювали картинку для ЗМІ. Пізніше саме за це 26 та 31 березня вони були відзначені медалями «за Крим», нагородами та почесними грамотами російського президента.
Переворот відбувся в кращих традиціях російського більшовизму. 28 лютого була захоплена Кримська державна телерадіокомпанія, після цього відключили українські канали. Інформаційна монополія на півострові швидко принесла бажаний результат: накачувана російськими новинними каналами місцева спільнота перебувала на межі здорового глузду. Невідкладно були заблоковані транспортні комунікації між континентальною Україною та півостровом, захоплені аеродроми «Сімферополь» та «Бельбек». 4 березня 2014 р. В. Путін отримав згоду Ради Федерації РФ на застосування регулярних російських військ на українській території. Україна постала перед загрозою повномасштабної інтервенції.
Ситуацію ще більш ускладнив масовий перехід на сторону Росії офіцерів, чиї підрозділи мали в першу чергу протистояти російській агресії (розвідники, берегова оборона, звязок). За зраду військовій присязі згодом було звільнено понад 12 тис. співробітників МВС України у Криму, 1371 співробітник Головного управління СБУ в АРК і управління СБУ в м. Севастополі, 413 працівників органів прокуратури АРК. За деякими оцінками на службу в збройні сили РФ перейшло понад 10 тис. військовослужбовців ЗСУ Левова їхня частка були місцевими мешканцями.
березня 2014 р. міська рада Севастополя та парламент АРК ухвалили декларацію про державний суверенітет. Втім, рішення з формальної точки зору ще мав підтвердити всекримський процедуру, а й формулювання питання, що виносилося на входить до складу України на основі договорів і угод» (так чи ні)?». На «референдумі» ж кримчани мали обрати один з двох варіантів відповіді: «Ви за воззєднання Криму з Росією на правах субєкта Російської Федерації? Ви за відновлення дії Конституції Республіки Крим 1992 року і за статус Криму як частини України?».
березня 2014 р. Конституційний Суд України визнав референдум неконституційним. Його результати не визнала абсолютна більшість країн світу. Наступного дня Верховна Рада прийняла рішення про розпуск кримського парламенту. Однак, руїни це не зупинило. 18 березня була підписана «Угода між РФ і Республікою Крим щодо прийняття до складу Російської Федерації Республіки Крим і утворення у складі РФ нових субєктів». Відповідно до неї Крим та Севастополь ставали частиною Російської Федерації. До 1 січня 2015 р. мав тривати «перехідний період», впродовж якого намічалося завершити його інтеграцію в економічну, фінансову, кредитну та правову систему РФ. Мешканці Криму, за винятком тих, хто протягом місяця подасть заяву про збереження українського громадянства, автоматично переходили в російське громадянство. Офіційними мовами проголошувалися російська, українська та кримськотатарська, однак, це не завадило окупантам невдовзі позбавитися написів українською й татарською мовою в публічних місцях, включаючи будівлю кримського парламенту.
До 21 березня 2014 р. російська влада оперативно провела всі формальні процедури включення АРК та Севастополя до складу РФ. Того ж дня в її складі зявився Кримський федеральний округ, законних взяли 709 тис. виборців (53,61% від внесених у списки для голосування). До «Державної Ради РК» потрапили лише дві політичні сили — кримського відділення Всеросійської політичної партії «Единая россия» та Ліберально-демократичної партії Росії. За бортом опинилася КПРФ, яка не подолала прохідний барєр. Варто зазначити, що вибори відбулися набагато раніше завершення повноважень попереднього складу кримського парламенту. При цьому чисельність депутатів була зменшена зі 100 до 75. Лише мізерна частина тих, хто легалізував сепаратистський сценарій, пройшла до нього — кандидатури майбутніх депутатів затверджувалися на вищому рівні.
По двох роках існування Кремль втратив цікавість до підтримання оманливої значущості «сакрального» Криму. 28 липня 2016 р. Кримський федеральний округ був скасований, а його територія передана до складу Південного федерального округу з центром у Ростові-на-Дону. Попри те, що рішення про ліквідацію «Кримського федерального округу» і передачу півострова до Південного федерального округу РФ мало формальні підстави (округ був найменшим серед існуючих), це означало не тільки зведення Криму до рівня звичайної російської глибинки, але й суттєвий удар по амбіціях місцевої правлячої еліти. Яскраво це унаочнилося на рівні законодавчих ініціатив. Претендуючи на особливий статус в Російський Федерації (подібно Чечні й Татарстану), місцевий політикум запропонував поправки у майже 50 федеральних законів, метою яких було збільшення власних повноважень у сфері використання федеральних дотацій. Натомість Державна Дума ініціювала законнового курсу стосовно півострова був визначений у фразі Д. Медведєва під час перебування у Феодосії, що згодом в скороченому вигляді стала головним мемом 2016 р.: «Грошей немає, але ви тримайтеся» (повна версія: «Знайдемо гроші, зробимо індексацію. Ви тримайтеся тут, вам усім усього кращого, гарного настрою і здоровя»).
Підсумовуючи, слід зазначити, що за сім десятиліть після прийняття Атлантичної хартії утворювалися й розпадалися десятки держав, але не було жодного випадку, коли б одна з них, користуючись військовою перевагою, відторгнула в іншої частину її території. Анексія Криму — це перший випадок грубого порушення встановленого після Другої світової війни світоустрою.
Варто пам ятати, що не лише Україна внаслідок російської агресії зазнала величезних іміджевих та майнових втрат. Власне вся європейська спільнота, хоч про це мало йдеться в аналітичних матеріалах, стала жертвою ганебного зґвалтування. Не тільки неквапливість, нерішучість та виніженість європейців обумовлювала невиразність їхньої позиції стосовно української кризи та кримського питання. Не останню роль в розвитку ситуації відіграв банальний ядерний шантаж, про який цинічно розповів В. Путін в інтервю кінорежисеру А. Кондрашову у фільмі, показаному телеканалом Росія-1 15 березня 2015 р. Описуючи події «кримської весни», президент заявив: «Що стосується наших сил ядерного стримування, то ми готові були привести їх до стану цілковитої бойової готовності. Ми готові були це зробити. Адже я розмовляв з колегами (керівниками країн Заходу — Авт.) і говорив їм, що це (Крим — Авт.) — наша історична територія, там проживають російські люди, вони опинилися в небезпеці, ми не можемо їх кинути». Зрозуміло, що небезпека його використання не минула. Не лише Україні, а й Заходу доведеться докласти чимало зусиль, аби нейтралізувати цю загрозу. Лише після цього можна буде повноцінно розмовляти про розвязання української кризи.
«Кримська весна» відіграла роль потужного фактора політичної трансформації на материковій частині України. Під час виборчої кампанії П.Порошенко зобовязався розпустити Верховну Раду і дотримав слова. Відповідно до Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадянам та правовий режим на тимчасово окупованій території України» вибори в АРК (округи 1-10) і в Севастополі (округи 224, 225) не проводилися. Не відбулися вибори також у 9 округах Донецької (41-44, 51,54-56, 61) і шести округах Луганської (104, 105, 108-111) областей. таким чином, в загальнодержавному багатомандатному окрузі і в одномандатних округах кандидати в народні депутати боролися за 198 вакансій замість 225.
Позачергові парламентські вибори відбулися 26 жовтня 2014 р. Найчисель- нішу парламентську фракцію сформував блок Петра Порошенка (146 осіб, голова — Ю.Луценко). На другому місці опинився «Народний фронт» (83 депутати, О.Турчинов). Далі йшли фракції Опозиційного блоку (40, Ю.Бойко), «Самопомочі» (32, О.Березюк), Радикальної партії (22, О.Ляшко), «Батьківщини» (19 депутатів, Ю.Тимошенко). Крім того, було створено депутатські групи В.Хомутинніка та І.Єремеєва.
Коаліція у складі пяти політсил упродовж тривалого часу розробляла план спільних дій на 2015-й і наступні роки. 21 листопада 2014 р. коаліційну угоду було узгоджено. документ передбачав здійснення глибоких перетворень у всіх сферах суспільно-політичного й соціально-економічного життя. Щоправда, велика їх частина досі лишається на папері.
Проблеми суспільно-політичного й етнокультурного життя. По трьох роках панування «русского мира» етнічні громади Криму, і ті, що стали в 2014 р. на захист українського суверенітету, і ті, що на сайті національної організації поряд зі сторінкою про масову депортацію 1944 р. розмістили привітання з поверненням Криму в «рідну гавань», можуть повною мірою оцінити реальний зміст російської етнонаціональної політики. Переслідування кримськотатарської громади та Меджлісу, русифікація освітньої справи та суспільно-політичного життя — наразі єдині «надбання» поліетнічного населення Криму. Внаслідок анексії Криму татари зіткнулися з новітніми формами дискримінації за етнічною та релігійною ознакою, неприкритим переслідуванням, погрозами і навіть індивідуальним терором. Уприявлення справжніх, а не проголошуваних російською пропагандою перспектив етнічних громад у проекті під назвою «русский мир» виступає потужним чинником українського націєтворення.
Міжнародна правозахисна організація Human Right Watch у своєму звіті «Ураження в правах: порушення у Криму» (листопад 2014 р.) особливу увагу приділила практиці викрадання людей «кримською самообороною» — незаконним військовим формуванням, яке спочатку прикривало дії російських військових по захопленню півострова, а потім виступало силовим інструментом утвердження влади С. Аксьонова. Безпосереднім наслідком такої політики став значний переселенський рух.
Слід нагадати, що декларацію «Про права корінних народів» Генеральна Асамблея ООН ухвалила 13 вересня 2007 р. Готували її 22 роки, підтримали 143 держави зі 192. США, Канада, Нова Зеландія й Австралія проголосували проти цього документа, Росія й ще десять країн утрималися. Корінними (або споконвічними) називають народи, які жили на своїх землях до приходу переселенців з інших регіонів; або є нащадками тих, хто населяв ту чи іншу країну або географічний район, коли туди стали переселятися представники інших культур та етнічного походження, причому в подальшому останні посіли панівні позиції шляхом завоювань, окупації, колонізації тощо. анексія крим нелегітимний влада
Зрозуміло, що декларування Україною прагнення приєднатися до ініціативи ООН носило передусім політичний характер. В тогочасній політичній ситуації вона була позбавлена реальних важелів її запровадження в життя. Водночас на міжнародному рівні наслідки цього кроку були вагомими, оскільки означали суттєве розширення колективних та індивідуальних прав представників кримськотатарського народу в межах України та актуалізацію їхніх проблем на міжнародному рівні. Базовим підґрунтям позиції ООН є визнання необхідності поважати невідємні права корінних народів (на землі, території та ресурси), ґрунтовані на їх політичних, економічних і соціальних структурах, а також автентичній культурі, духовних традиціях, історії та філософії. Основоположним правом корінного народу, згідно з Конвенцією ООН, є вільне встановлення ним свого політичного статусу та здійснення свого економічного, соціального і культурного розвитку. Перш за все йдеться про Право на самовизначення та автономне самоуправління у внутрішніх і місцевих справах, збереження і зміцнення своїх особливих політичних, правових, економічних, соціальних і культурних інститутів (тобто — легітимацію Курултаю та Меджлісу), Право на повноцінну участь за власним вибором у політичному, економічному, соціальному і культурному житті держави на території проживання. На території проживання корінного народу без його згоди чи прохання про це не може здійснюватися військова діяльність, отож, загалом у міжнародному контексті йдеться про демілітаризацію територій, на яких мешкають корінні народи. У Ст. 7 п.2. йдеться про те, що «корінні народи мають колективне Право на життя в умовах свободи, миру та безпеки в якості самобутніх народів і не повинні піддаватися жодним актам геноциду чи будь-яким іншим актам насильства…» Логічним продовженням попереднього положення є Ст.10, в якій проголошується, що корінні народи не підлягають примусовому переміщенню зі своїх земель чи територій. Корінні народи мають Право створювати і контролювати свої системи освіти та навчальні заклади відповідно до властивих культурних традицій та методик викладання (Ст. 14), власні ЗМІ (Ст. 16), політичні, економічні та соціальні системи та інститути (Ст.20). Ст.46 наголошує, що ніщо в Декларації не може тлумачитися як таке, що санкціонує чи заохочує дії, спрямовані на розчленування чи повне порушення територіальної цілісності суверенних і незалежних держав.
таким чином, визнання кримських татар корінним народом не лише значно зміцнює правові гарантії розвитку кримськотатарської спільноти в Україні, збагачує механізми впливу останньої в суспільно-політичному житті на півострові, але й вимагає подальшої роботи держави та інститутів громадянського суспільства щодо узгодження положень декларації з існуючою правовою системою та створення соціально-економічних підвалин їхнього запровадження в життя. Варто зазначити, що умови життя кримськотатарського народу в окупованому Криму чимдалі погіршуються.
Андрій Демартіно небезпідставно відзначав у 2011 р., що Крим залишався чи не єдиним у Європі прикладом відносно безконфліктного співіснування та взаємодії ісламської та християнської спільнот. Це дійсно було так. З одного боку, стосовно кримськотатарської мусульманської общини йшлося про одну з найбільш мяких і толерантних форм ісламу, що сформувалася на півострові вподовж кількох сторіч (це, зокрема, проявляється у ставленні до жіноцтва як такого, відсутності суворих установлень щодо носіння хіджабу), і яку не вдалося впродовж багатьох років «розкачати» посланцям радикальних течій на кшталт салафітів та хізб-ут-тахрір. З іншого боку, йшлося про пострадянську словянську спільноту, сформовану у повоєнний час, яка номінально хоч і вважалася християнською, все ж була скоріше радянською за своїми ментальними ознаками, з властивою їй розмитістю та маргінальністю ідентифікаційних домінант, у якій християнство, як таке, перебувало на маргінесі пріоритетів. Саме тому конфлікт між кримськими татарами і рештою населення Криму розвивався в іншій площині — соціально-економічній.
В умовах окупації ситуація докорінним чином змінилася. Не останню роль у загостренні кримськотатарського питання відіграють послідовні переслідування громади, яка в подіях «кримської весни» виявила свою проукраїнську позицію. Потужним конфліктогенним фактором є притаманна Росії внутрішня напруга навколо мусульманського питання як такого, що в умовах сьогоденного ренесансу доктрини «русского мира» перетворилася на вагомий суспільний подразник. Все це дається взнаки як на індивідуальному, так і на колективному рівні. Безпосереднім наслідком реваншистських настроїв, що запанували в Криму після «кримської весни» стали неприховані акти дискримінації за національною ознакою. Так, були заборонені масові акції до 70-тої річниці депортації кримськотатарського народу (окупаційна влада боялась, що вони можуть консолідувати антиросійські сили на півострові). У відповідь Меджліс виступив з відозвою про невизнання російської влади у Криму. Розпочалися гоніння на лідерів кримськотатарського руху.
Р. Чубарову і М. Джемілєву був заборонений вїзд до Криму. Розгорнулася інформаційна кампанія стосовно того, що вони є агентами турецьких спецслужб. Одночасно розпочалася процедура визнання Меджлісу екстремістською організацією. 13 квітня псевдопрокурор Криму Н. Поклонська ухвалила рішення про призупинення його діяльності. На противагу російська влада промотує діяльність альтернативної Меджлісу організації «Къырым», створеної у жовтні 2014 р. Р. Ільясовим, колишнім членом Меджлісу, призначеним віце-премєром парламенту Криму. В липні 2015 р. він намагався провести представницьку конференцію «Къырым», в якій узяли участь лише два десятки членів Курултаю. В результаті спроба створити легітимний антипод Меджлісу зазнала фіаско.
Наприкінці травня був звільнений і врешті-решт виїхав з Криму Л. Іслямов, який у квітні-травні 2014 р. виконував обовязки заступника голови Ради міністрів Республіки Крим в уряді С. Аксьонова за квотою Меджлісу. Знятий з посади, як вказував Е. Гафаров, за намагання перебувати на російській державній службі і водночас «брати участь в антиросійських акціях Джемілєва», відомий бізнесмен і політичний діяч потрапив у перелік персон нон ґрата. У «Джаст-банку», який належав Л. Іслямову, була відкликана ліцензія, телекомпанія ATR припинила мовлення у березні 2015 р., оскільки не пройшла реєстрацію в Роскомнагляді, хоча чотири рази подавала відповідні документи; припинили свою діяльність й інші компанії підприємця. АТР відновив свою діяльність 17 червня 2015 р. вже з Києва.
Частково наслідком бездіяльності Києва на кримському напрямі стала громадська блокада півострова. У вересні 2015 р. активісти під керівництвом М. Джемілєва, Р. Чубарова та Л. Іслямова розпочали блокувати проїзд до півострова вантажівок з продовольством. Це питання було винесене на порядок денний Кабінету міністрів, який ухвалив рішення про запровадження обмежень поставок українських товарів на окуповані території. Ще більшого резонансу набула ініціатива про енергетичну блокаду Криму (координаційний штаб Громадської блокади Криму очолив Л. Іслямов): у листопаді 2015 р. були підірвані електроопори і тим самим припинилося постачання електроенергії.
Попри репресії з боку Росії, кримськотатарські лідери дотримуються досить зваженої позиції і роблять ставку на ненасильницький спротив. Зокрема, М. Джемілєв наголошує: «Якщо почнуться якісь дії з боку кримських татар типу збройного опору, а окупанти якраз провокують кримських татар на це, щоб потім, так само як і в Чечні, знищувати наших людей, то це буде по суті, загибель нашого народу… єдиний наш інструмент — це неприйняття окупантів і збір інформації, доведення до відома світової спільноти».
В антитезу кримськотатарському питанню безроздільно панує імперський дискурс, запроваджуваний в освітній та культурній царині. 19 серпня 2016 р. в Сімферополі встановили 10-метровий памятник Катерині ІІ. Відкриваючи монумент, С. Аксьонов порівняв діючого президента Росії з імператрицею і висловив думку, що монумент стане символом того, що Крим ніколи не повернеться до складу України. Слід зауважити, що монумент не єдиний — аналогічний ще 2008 р. відкритий у Севастополі під час святкування 225-річчя з дня заснування міста. Централізоване створення такого роду монументів (серед яких варто згадати і памятник «чемним людям» у Бахчисараї) власне є імплантацією імперського міфу у просторовий контекст. За його допомогою правлячі кола Росії намагаються загальмувати становлення новітньої історичної памяті кримської регіональної спільноти та властивих їй пантеону героїв і місць памяті.
Кримськотатарська проблема в Криму виявляє тенденцію до перманентного загострення і перетворення чи не на топпривід інформаційного простору та діяльності так званих правоохоронних органів новопосталого, а згодом — скасованого федерального округу. Не випадково поруч із акціями мирного спротиву, керованими як і раніше Меджлісом, певні групи перейшли до раніше невластивих форм активності, зокрема, організації та вишколу кримськотатарських військових формувань.
Координаційний штаб Громадської блокади Криму сформував добровольчий батальйон імені Номана Челебіджихана (штатна чисельність 560 осіб). Передбачалося розширити штат до 1000 осіб, аби створити кримськотатарську армію, яка могла б сприяти поверненню півострова. Загалом комплексна політична програма радикального крила кримськотатарської громади передбачає надання кримським татарам статусу корінного народу Криму; ухвалення конституційного рішення про створення кримськотатарської автономії (республіки) у складі України; створення де-юре кримського уряду, до якого увійшли б найавторитетніші представники кримськотатарського народу; створення вільної економічної зони на частині території Херсонської області, де могли б оселятися біженці, тощо. Як розповів один із лідерів кримськотатарського народу Р. Чубаров у квітні 2016 р., Президенту України та Міністерству внутрішніх справ була представлена концепція функціонування батальйону «Крим», який пропонується створити з мешканців півострова.
Крім батальйону «Крим», створено ще одну парамілітарну організацію — «Аскер». Завдання її полягає в допомозі державним прикордонним та митним підрозділам. Члени «Аскера» чергують на трьох контрольно-пропускних пунктах (Чонгар, Каланчак, Чаплинка) з метою запобігання конфліктів та здирництва. Характеризуючи призначення організації, М. Джемілєв зазначив: «Основним завдання цього батальйону, звісно, не буде збройний опір… Вони, по-перше, охоронятимуть кордон, посилюватимуть українську присутність у Херсонському регіоні. Але не виключається, що якщо там (у Криму. — Авт.) почнуться якісь криваві речі, чищення етнічні, то цей батальйон, мабуть, буде приходити на допомогу своїм співвітчизникам, чого б це їм не коштувало. Тому вони називають себе «батальйоном смертників».
Зважаючи на стратегію реінтеграції Криму та перманентне загострення кримського питання, в січні 2016 р. був виданий Указ Президента, який вдосконалював роботу Представництва Президента України в АРК (після окупації воно буле переміщене у м. Херсон). У структурі Представництва було сформовано Службу з питань реінтеграції та деокупації АРК. Крім того від 20 серпня 2014 р. запроваджена посада Уповноваженого Президента України у справах кримськотатарського народу, яку обіймає М. Джемілєв.
На жаль, нині доводиться вести розмову не лише про складності, небезпеки етнокультурного розвитку Криму, а й про непоправні втрати культурної та наукової спадщини у звязку з його анексією. Назвемо найбільш кричущі з них.
За даними Міністерства культури України, станом на 2013 р. на території Автономної республіки Крим діяли 34 музейних установи, де зберігалося 917 477 предметів державної частини Музейного фонду України, 3 772 памятки історії, археології, архітектури та містобудування, монументального мистецтва. Загальна кількість памяток культури Криму сягала 8 693, з них: археології — 2 037, історії — 962, монументального мистецтва — 260, архітектури та містобудування — 512, науки та техніки — 13. До Державного реєстру нерухомих памяток України було включено 63 памятки національного, 1 080 — місцевого значення. Серед них — всесвітньо відомі археологічні комплекси «Алустон», «Неаполь Скіфський», рештки античних міст Тірітака, Мірмекій, Пантікапей, Німфей, Парфеній, генуезьких фортець, меморіальні будинки й поховання видатних діячів культури (І. Айвазовського, М. Волошина, О. Гріна, М. Самокиша, Лесі Українки, А. Чехова та ін.), печерні монастирі, палацово-паркові комплекси (Лівадійський, Масандра), караїмські, кримськотатарські, вірменські, грецькі святині, тобто, вся та наочна матеріальна спадщина кількох цивілізацій, що існували в Криму від сивої давнини.
В Криму функціонували 5 державних історико-культурних заповідників, підпорядкованих Міністерству культури Криму (в м. Керч, м. Бахчисарай, палацово-парковий музей-заповідник в м. Алупка, історико-археологічний «Калос Лімен» в м. Чорноморському та «Старий Крим»). Влітку 2014 р. філія «Музей «Судацька фортеця» Національного заповідника «Софія Київська» теж набув статусу Державного республіканського. Крім того кілька установ мали республіканське підпорядкування, серед них: «Еколого-історико-культурний заповідник «Кіммерія М. Волошина», історико-літературний музей і Будинок-музей О. Гріна у старому Криму, історико-археологічний заповідник «Неаполь Скіфський».
В межах м. Севастополя перебували 2063 обєкта культурної спадщини, зокрема унікальний Національний заповідник «Херсонес Таврійський», включений до Списку Всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО. Крім того в Криму розташовані 30 унікальних парків — памяток садово-паркового мистецтва.
Як цілком слушно зауважує С. Кот, «за цими сухими цифрами ховаються унікальні обєкти — від стародавніх стоянок чи не останніх неандертальців у
Європі, залишки давньогрецьких міст-колоній Північного Причорноморя, легендарні скіфські кургани, середньовічні печерні міста-фортеці Чуфут-кале і Мангуп-кале, комплекс ханського палацу у Бахчисараї, розкішні палаци в Алупці та Лівадії, культові для світової культури меморіальні музеї видатних поетів, письменників та художників…».
Внаслідок анексії Криму втрачені пять бібліотек науково-дослідних установ: Морського гідрофізичного інституту, Експериментального відділення Морського гідрофізичного інституту, Інституту біології південних морів, Карадазького природного заповідника та Кримського філіалу інституту археології. Порівняно з 2013 р. фонди бібліотек НДУ НАН України зменшилися на 0,8 млн прим. Найбільшою в Криму була бібліотека Інституту біології південних морів, заснована в 1871 р. Її фонд складався з понад 160 тис. прим., серед яких — 83 тис. прим. Документів іноземними мовами. Другою за обсягами фондів була бібліотека морського гідрофізичного інституту (120 тис. прим., з них — 26 тис. прим. Іноземна література). Унікальним був фонд бібліотеки Карадазького природного заповідника, заснованої у 1914 р., в якому зберігається особиста бібліотека (близько 40 тис. книг) доктора медицини, приват-доцента Імператорського Московського університету, засновника Карадазької біологічної станції Терентія Івановича Вяземського. Наукову і культурну значущість цієї колекції засвідчує той факт, що постановою Кабінету Міністрів України від 19 грудня 2001 р. фонд стародрукованих видань XVП-XIX ст. бібліотеки заповідника було включено до переліку наукових обєктів, які є національним надбанням України.
Економічна ситуація. З плином часу ейфорія кримчан від повернення в «рідну гавань» почала спадати. Підосновою витверезіння стала чимдалі менш сприятлива економічна ситуація і безліч проблем, які спричинило відділення Криму від загальноукраїнського народногосподарського комплексу. Не менше дискомфорту спричиняли колосальні відмінності в основах та принципах господарювання та підприємницької діяльності в країні, частиною якою зголосилися стати кримчани. На жаль, переважна їхня більшість була абсолютно несвідома наслідків своїх дій, беручи участь у так званому референдумі. Не більше свідомості спостерігалося й у середовищі росіян, які святкували «повернення Криму» як національне свято. Вже на першому році володіння омріяним кримським раєм гостро постала проблема ціни питання і здатності економіки Росії «перетравити кримську авантюру».
Серед найвагоміших проблем, що загострилися після включення Криму до складу Росії і вимагали невідкладного вирішення, слід назвати забезпечення регулярного і повноцінного транспортного сполучення, постачання продуктів харчування, водо- та енергопостачання. Відділивши півострів від материкової України, Росія відрізала його від звичних і, здавалося, одвічно йому притаманних принад цивілізації, про реальну вартість яких кримчани навіть не задумувалися десятиріччями. Від літа 2014 р. звичними стали багатоденні черги на Керченській переправі, занепад «націоналізованої» частини залізниці, зневоднення степового Криму, регулярні відключення електрики. Зимовий період засвідчив, що й обігріти Крим велика енергетична держава не спроможна. Вагомим ударом по економіці півострова стало застосування санкцій з боку Заходу проти юридичних та фізичних осіб. Фактично була зруйнована розгалужена банківська система. Крим відчув проблеми з мобільним звязком. Були запроваджені візові обмеження для кримських мешканців. І, нарешті, масованого удару зазнала провідна галузь кримської економіки — туристична. Кількість відпочивальників на провідних курортах Криму впала в рази.
Масові джерела засвідчують, що сили, які прийшли до влади на хвилі «кримської весни», скористалися ситуацією у власних інтересах. Під виглядом «націоналізації» команда С. Аксьонова взяла курс на переділ власності на півострові. Чимдалі активніше в перерозподілі захопленого українського майна брали участь і московські призначенці, які стрімко відтіснили «батьків кримської весни» з провідних позицій. Відмінності в правових системах України і Росії, слід відзначити, грали на руку вакханалії новітнього пограбування. Власне, в черговій своїй версії втілилася грабіжницька практика імперського чиновництва, описана свого часу Є. Марковим. Правозахисник Ж. Запрута так коментував ситуацію: «Крим живе своїм незрозумілим юридичним життям, яке може витворити все, що завгодно». Зважаючи на правовий хаос перехідного періоду, російська партія «Яблоко» подала позов до Верховного суду РФ з проханням визнати неконституційним кримський законзаконТим часом команда С. Аксьонова проводила націоналізацію у ручному режимі. За підрахунками В. Головка, до проскрипційного переліку увійшли 480 обєктів (з них 250 перебували у приватній власності). В першу чергу націоналізації потрапило майно української держави — оборонні підприємства, порти, енергокомпанії тощо. Фактично пограбували 87 активів групи «Приват». Вагомих майнових втрат зазнав український олігарх С. Тарута, який виступив на проукраїнських позиціях, очоливши Донецьку ОДА у найскладніший період так званої «східної весни». Націоналізовано було також підконтрольні Р. Ахметову «ДТЕК Крим» та кримську філію «Укртелекому», суднобудівний завод «Залив» К. Жеваго та ін. За декілька годин до закінчення терміну, відведеного на націоналізацію, до переліку був включений «Севастопольський морський завод», підконтрольний комерційним структурам П. Порошенка. На відверте рейдерство перетворилася націоналізація ринків «Кримспоживспілки». Під переділ власності потрапили й обєкти, повязані з російським капіталом, зокрема, кримська інфраструктура «Київстар» та «Ялтинська кіностудія». На фактичний хабар перетворилася націоналізація з подальшою передачею структурам Управління справами Президента РФ всесвітньо відомої виноробної української державної компанії «Масандра». До Управління перейшли також державні дачі, санаторії, дитячі табори й заповідники. Поза гучним і доволі емоційно обговорюваним у соціальних мережах перерозподілом власності залишилася лише майно родини В. Януковича та впливових регіоналів. Формально 1 березня 2015 р. націоналізацію було завершено. Втім, за словами кримських функціонерів, компанії з українською юрисдикцією не застраховані від того, аби бути визнані безгосподарними («бесхозными») і, відповідно, націоналізованими.
Зайвим буде казати, що націоналізація колосального за вартістю рухомого та нерухомого майна, а також активів жодним чином не позначилася на пересічних мешканцях. Впродовж першого року окупації відчутні покращення відзначали близько 40% дорослих кримчан — передусім бюджетників та пенсіонерів. Від 2015 р. відбулися суттєві зміни: ціни на споживчі ціни виросли до рівня московських, у практику увійшли тотальні скорочення, робочі навантаження зросли в рази, фактично зруйнованою виявилася медична система півострова, на 8-тисячну рубльову пенсію стало неможливо прожити. Не справдилися й сподівання кримчан на масштабні інвестиції з боку російської держави. У звязку з різким зменшенням доходів до державного бюджету РФ через міжнародні санкції і падіння цін на нафту російський уряд був змушений у 3,7 рази скоротити обіцяне фінансування Криму. В 2016 р. погіршення ситуації тривало далі.
Провал «проекту Новоросія» в рази підвищив вартість кримської авантюри. Забезпечення елементарних потреб виробничого та побутового життя Криму вимагало колосальних зусиль. На користь Криму впродовж 2014 р. було згорнуто чи скорочено фінансування низки федеральних програм: 31,5 млрд руб. (близько 870 млн долл.) на розвиток портів Азово-Чорноморського басейну було переадресовано з проекту Мурманського транспортного вузла; в березні 2014 р. до Криму було перекинуто кошти пенсійного фонду в розмірі 243 млрд руб. (близько 7 млрд долл.); близько 71 млрд руб. інвестицій планували відшукати на вирішення проблеми енергозалежності Криму від України (зауважимо, за початковим планом передбачалося будівництво ТЕС сумарною потужністю до 800 МВт і двох високовольтних ліній електропередач від Анапи до Феодосії). Не менш провальними виявилися і озвучені в 2014 р. проекти вирішення проблеми водопостачання: швидкої подачі води з Дону та Кубані (через шляхопровід, який перебував на стадії проектування), за рахунок бутильованої води чи опріснення морської (що вимагатиме додаткових енергетичних потужностей).
Реальна вартість щорічного утримання Криму з його величезною армією пенсіонерів тим часом вимальовувалася все виразніше: за словами міністра фінансів Республіки Крим В. Левандовського «на місяць витратна частина складає близько 8 млрд руб. Сам Крим близько 2 млрд руб. збирає податків, близько 6 млрд руб. … отримуємо фінансової допомоги»621 .
На тогочасні зауваження Б. Нємцова про те, що вартість Криму для Росії вдвічі перевищить вартість Чечні (3 млрд долл.), мало хто зважав. Втім витверезіння не забарилося. Економіка Росії, за спостереженнями аналітиків виявляла виразні ознаки «замерзання», різко девальвував рубль, на цьому тлі далі скорочувалися чи згорталися амбітні регіональні програми. Станом на 2016 р. загальноросійська ейфорія від приєднання Криму змінилася погано маскованим роздратуванням росіян та кримчан. Перші відверто висловлюють небажання утримувати кримський баласт. Другі звинувачують Росію у підступі.
липня 2015 р. було розформовано Міністерство у справах Криму під приводом, що завдання по інтеграції півострова до складу Російської Федерації виконані. Його функції були передані Міністерству з економічного розвитку РФ (натомість у структурі російського уряду продовжують роботу міністерства у справах Північного Кавказу та далекого Сходу). Власне Міністерство у справах Криму існувало формально, не будучи навіть розпорядником бюджетних коштів, призначених для півострова. Кошти «на Крим» були розпорошені по інших російських міністерствах та відомствах. Амбітна федеральна цільова програма «Соціально-економічний розвиток республіки Крим і м. Севастополя до 2020 р.», що проголошувала завдання масштабної модернізації півострова «після української руїни», фактично була провалена. За програмою загальна сума фінансування мала скласти понад 700 млрд руб. У червні 2015 р. асигнування на капітальне будівництво було скорочено з 115,3 млрд руб. до 90,4 млрд. 18 грудня на «круглому столі» у Москві С. Аксьонов заявив, що з передбачених федеральним бюджетом на 2015 р. у рамках Федеральної цільової програми коштів «не було перераховано жодної копійки».
Наскільки реальними були обіцянки пришвидшеної модернізації Криму засвідчила економічна та транспортна блокада, організована українськими активістами в 2015 р. Внаслідок неї через катастрофічний брак електроенергії була зупинена низка виробництв, у багатоповерхових будинках припинилася подача тепла, світло вмикалося на кілька годин на добу. У Керчі електроенергія була відсутньою впродовж тижня. Постачалися лише військові частини та органи влади. Крим масово переходив на електрогенератори. Зясувалося, що за три роки російського господарювання нічого не було зроблено не тільки для модернізації енергетичної інфраструктури, а й для елементарного забезпечення енергетичної безпеки Криму.
Зважаючи на гостроту ситуації, в авральному порядку через Керченську протоку був прокладений електрокабель. 2 грудня В. Путін урочисто відкрив «енергоміст», що, як зазначали місцеві ЗМІ, мав вирішити енергетичні проблеми Криму. «Енергоміст» виявився черговою імітацією вирішення проблеми: через нього подавалося 100 мегават при піковій потребі півострову 1300 мегават.
Під час відкриття лунали обіцянки, що потужність поступово збільшуватиметься і навесні 2016 р. досягне 800 мегават (за повідомленням міністра енергетики РФ О. Новака у квітні 2016 р. ввели в експлуатацію третю гілку енергомосту). Заяви російських урядовців залишилися заявами. Регулярні планові відключення увійшли в повсякденне життя кримських мешканців, так само, як і генератори. Економія електроенергії позначається на побутовій сфері: неосвітленими стали вулиці більшості кримських міст, зокрема курортної перлини — Ялти. Втім, побутові незручності є лише верхівкою айсбергу. Насправді варто казати про відсутність перспектив виробничого життя Криму, адже всі модерні виробничі процеси є енергомісткими.
Звістки з Криму стають все більш песимістичними. На початку лютого 2017 р. влада ліквідувала Національний науково-дослідний інститут винограду й вина «Магарач», передавши його власність у федеральне підпорядкування. Та ж доля спіткала Науково-дослідний інститут сільського господарства Криму. землю та обладнання Аграрної кампанії «Магарач» продали кампанії з Татарстану. Через періодично проголошувані спалахи африканської чуми доводяться до банкрутства фермерські господарства. До колапсу доведена галузь охорони здоровя. Сталу негативну динаміку демонструють курортна промисловість, готельний бізнес. У стані облоги відбувається життя Гурзуфської громади, заблокованої «Артеком». тут здійснюється планове витискання місцевих мешканців. В умовах перманентних комунальних проблем відбувається життя Алушти, Ялти, Феодосії.
Як засвідчує практика останніх трьох років, реальним пріоритетом російської влади є не модернізація, а мілітаризація півострова. Прискорено розгортається розбудова автономного військового угруповання, з потужною ударною компонентою (формується десантно-штурмовий полк, розширюється чисельність підрозділів морської піхоти, до Криму переводяться літаки стратегічної авіації, розробляються плани розміщення оперативно-тактичних ракетних комплексів «Іскандер-М» та «Іскандер-К» тощо). Чисельність угруповання мала зрости з 24 тис. військовослужбовців у 2014 р. до 43 тис. на 2017 р. Задля реалізації цих планів здійснюється модернізація військової інфраструктури, поповнення новими кораблями Чорноморського флоту РФ, відновлюються потужності для зберігання ядерного озброєння. Звичайною справою стали регулярні військові й «антитерористичні» навчання, які відбуваються з використанням цивільної інфраструктури в міській смузі, в природоохоронних і заповідних зонах. Відомостями про них, знімками та відео перенасичені соціальні мережі.
Вже впродовж 2014 р. відбулося суттєве «зміцнення» місцевих правоохоронних органів та органів державної безпеки кадрами з материкової Росії. Супроводжувалося воно широкосяжними кадровими ротаціями, внаслідок яких левова частка зрадників українській присязі отримала нові призначення — переважно у віддалені регіони Росії. Місцева ФСБ комплектувалася майже виключно за рахунок російських кадрів, що було цілком логічним — саме вона перетворена на потужний інструмент тиску на регіональну правлячу еліту та місцеву громаду.
Історична доля Криму: підсумки. Населення всіх імперій (Римської, Візантійської, Османської та Російської), яким історично належав Крим, було строкатим. В нетривалі часи мирного існування тут уживалися різні етнічні та етноконфесійні громади. Віками відпрацьовувалися моделі мирного співіснування, розподілу праці. Вони були універсальними впродовж майже трьох тисячоліть: степовий Крим з його посушливим різким кліматом давав прихисток кочовикам та їхнім багатотисячним стадам; прибережну смугу колонізували вихідці з Греції, Італії, Передньої Азії. Вони будували міста, займалися ремеслами, торгівлею, виробництвом вина. Етнічні групи в Кримському ханаті мали доволі сприятливі умови для існування: християнські й караїмські святині сусідували із столицею ханства та ханським палацом, райя були заможними господарями й надійними платниками податків.
Суперечності, що виникали в багатонаціональному і багатоконфесійному суспільстві, були використані згодом, коли Крим потрапив до сфери інтересів зміцнілої Російської імперії. При російському дворі Крим вважали «ключем Російських і Турецьких володінь». Скориставшись внутрішніми негараздами у ханаті та ослабленням Османської імперії, Росія шляхом низки дипломатичних спецоперацій та воєн спочатку посадила на ханський престол свого ставленика, згодом знекровила ханство в економічному та демографічному сенсі, і врешті в 1783 р. анексувала півострів. Володарювання російських імператорів у Криму тривало до 1917 р. За цей час його татарське населення зменшилося в кілька разів. На звільнені землі спрямовувалися російські й українські переселенці (передусім — селяни), а також іноземні колоністи, для яких російський уряд створював надзвичайно сприятливі умови. На 1917 р. найбільшим у відносному значенні (понад 41% всього населення) етносом Криму стали росіяни, однак, така ситуація спостерігалася лише в містах. У степовому Криму співвідношення етнічних груп було більш врівноваженим: тут господарювали майже рівновеликі громади росіян, українців, кримських татар і німців.
До епохи революційних потрясінь народи Криму підійшли з різним політичним багажем. Суттєво відрізнялися рівень їхнього культурного розвитку і гострота соціальних суперечностей. Традиційно ситуацію ускладнював геополітичний чинник. Це стало підосновою жорстокого протистояння політичних сил на півострові. Впродовж років революційних потрясінь в Криму змінилося вісім урядів, які запроваджували діаметрально протилежні політичні та соціально-економічні моделі суспільного існування. Переможницею із запеклих політичних і воєнних баталій вийшла радянська Росія, що включила Крим як автономну республіку до складу Російської Федерації. Але тоді вона змушена була зважати на події попередніх років, зокрема, союз, що склався між діячами українського та кримськотатарського національно-визвольних рухів у справі перетворення постімперських просторів на демократичну федерацію вільних народів. Позбавлені власної державності за Катерини ІІ обидва народи перебували на підйомі націєтворення. Викорінення цих процесів стало основним політичним завданням більшовиків і в Україні, і в Криму.
Декларуючи гасло рівності народів та політику коренізації, радянський уряд водночас здійснював активну колонізаційну політику, за рахунок якої планував вирішити свої внутрішні й зовнішньополітичні завдання. низка земель Криму була визначена у якості колонізаційного фонду, де тогочасні кремлівські керманичі планували створити єврейську республіку. Проект наразився на запеклий опір татарської громади, що критично загострило не лише міжнаціональні відносини, а й конфлікт між Кремлем та республіканським субцентром влади. Наслідки його були плачевними для кримськотатарського народу: в 1928 — 1931 рр. провід кримськотатарського руху був знищений; кримськотатарську мову спочатку перевели на латинську абетку, а потім на кирилицю. На повірку політика коренізації в радянському її варіанті спричинила деградацію культурного життя не лише кримськотатарського народу, а й етнічних меншин.
Працею й жертвами українських і російських переселенців Крим був відбудований і перетворений на перлину садівничої, виноробної, ефірно-олійної та курортної промисловості загальносоюзного значення. Не буде перебільшенням твердження, що на зміцнення іміджу Криму як всесоюзної здравниці працювали не лише всі мешканці півострова, а й значна частина материкової України: саме через неї пролягали й нею експлуатувалися транспорті, електричні, інформаційні мережі. Для безперебійного постачання Криму питною водою був втілений у життя епохальний проект спрямування дніпровської води в посушливий кримський степ. У вищих та спеціальних навчальних закладах України здобула освіту переважна більшість працівників кримських оздоровниць, навчальних закладів, наукових і науково-дослідних установ, архівів і музеїв, заповідників і Ялтинської кіностудії. Нині мало хто згадає, що наприкінці 1953 р. на весь Крим було лише 3 хлібних, 18 — мясопродуктових, 8 — молочних, 28 — книжкових магазинів, 2 магазини з продажу тканин, 9 — взуття, 5 — будівельних матеріалів. Овочі та картоплю можна було купити лише на ринку. Більшість так званих курортів гостро потерпала від нестачі питної води. Зруйнований на 40% під час війни житловий фонд практично не відновлювався.
Передача Криму УРСР розпочала новий етап етнонаціональної історії півострова. Широкомасштабна переселенська програма, інфраструктурна розбудова, що її супроводжувала, стали підосновою стрімкого розвитку півострова. На 1959 р. людність автономії становила 1 201,5 тис. проти 1 126, 2 тис. у 1939 р., а в 1989 р. склала 2 430,5 тис. Переважну більшість тогочасного кримського населення становили росіяни й українці, оскільки ані після засудження культу особи, ані проголошення перебудови уряд СРСР не дозволив нащадкам депортованих повернутися на батьківщину.
Ситуація докорінним чином змінилася в останні роки існування СРСР. Погром у Ферганський долині влітку 1989 р. змусив десятки тисяч кримських татар явочним порядком переселитися на землі предків. За переписом 2011 р. їх тут було вже 243 тис. Поступово, хоча не в таких масштабах, на півострів поверталися також нащадки решти репресованих народів. Зайвим буде казати, що докорінна зміна етнополітичної ситуації в Криму в контексті складного й болісного перехідного періоду, що супроводжував розбудову незалежної України, перетворилася на фактор перманентної політичної нестабільності. низка політичних сил не лише в Україні, а й за її кордонами існувала за рахунок міцно вживлених у масову свідомість ідеологічних кліше та соціально-економічних негараздів, не лише не сприяючи гармонізації взаємин сусідніх народів, а й культивуючи розбрат поміж ними. Події останнього часу унаочнили згубність їхньої діяльності. Із подивом на загал толерантне українське суспільство побачило, як оживають і набирають вбивчої сили ідеї про зверхність одного народу над іншим, про належність території, що була невідємною частиною України впродовж останніх майже 60-ти років, іншій державі. Здавалося б — за цей час відбулося безліч перемог і здобутків, які є предметом нашої спільної гордості, плодом нашої спільної долі. Однак, розповсюджені інші настрої.
Отже, самих лише гасел про братерську єдність та інтернаціоналізм, як показав історичний досвід, замало. На жаль, надто мало пересічні мешканці Криму та України знають про нашу спільну і нарізну історію, про історію і культуру своїх сусідів. Історія Криму та народів, що складають його сьогоденне етнічне обличчя, невичерпна. У ній багато ще недослідженого, багато й такого, що вже ніколи не буде дослідженим внаслідок цілеспрямованого нищення джерел. Однак, і того, що достеменно відомо нині, достатньо, аби стверджувати: жодна з концепцій, що доводять історичне Право якоїсь держави чи якогось народу на володіння Кримом, не витримує наукової критики. Аргументи, що наводить нинішнє керівництво Кремля, є не лише ненауковими, вони перебувають поза цивілізованою політичною дискусією. Вони є нічим іншим, як атавізмом імперіалістичного мислення. Керуючись такою логікою, переважна більшість колишніх імперій могла б висунути територіальні претензії до своїх колоній: офіційний Токіо — до Китаю та Кореї; Мадрид — до переважної більшості країн Америки, Азії та Океанії; Париж — до більшості країн Африки та Канади; Лондон — до Індії, Гонконгу, Австралії, і, врешті, до США (!). Саме таке геополітичне мислення спричинило дві найстрашніші і найкривавіші в історії людства війни. Здавалося, світове співтовариство перехворіло на імперський синдром. Засади післявоєнного устрою, до закріплення яких свого часу доклали так багато зусиль СРСР та найбільш постраждала в роки Другої світової війни радянська Україна, виходили з принципів визнання права націй на самовизначення й недоторканості післявоєнних кордонів. Нині Росія, що є правонаступницею СРСР, із легкістю порушує всі міжнародні угоди ратифіковані ним, реанімуючи імперське мислення і насаджаючи в якості вирішального важеля політичного життя Право сили. В якості «історичного» аргументу висувається теза: «Росія завоювала Крим понад двісті років тому, отже, Крим належить Росії».
Так, Україна не завойовувала Крим. Але в цьому, на наш погляд, є не слабкість, а сила її позиції. Україна не брала Крим силою. Найбільш постраждала в роки війни республіка отримала Крим не як щедрий подарунок, а як непідсильну ношу. Крим був відбудований за рахунок відрахування коштів з республіканського бюджету, за рахунок виснажливої героїчної праці її трударів. Україна не завойовувала Крим, не здійснювала там ані білого, ані червоного терору, не депортувала за своєю забаганкою цілі народи, не запроваджувала каральних акцій і політичних репресій. Навпаки, вона ділилася із ним останнім шматком хліба, як би це не було складно. Визнаючи права незаконно репресованих народів, вона не перешкоджала їхньому поверненню на батьківщину, допомогла в їхньому облаштуванні, забезпечила роботою, зробила своїми громадянами, поважала їхні громадянські права. Слід наголосити, що таку кількість репатріантів за роки незалежності не прийняла жодна з колишніх радянських республік.
У складі України Крим був субєктом політичного життя і мав широку автономію. Особливий статус відповідно до Конституції мав Севастополь.
Анексувавши Крим, Росія знехтувала не лише всіма міжнародними угодами, що є основою сьогоденного світового політичного устрою. Вона знехтувала базовим принципом недоторканності приватної власності. Шість десятків років дотаційний регіон субсидувався з державного бюджету України: на розбудову та функціонування інфраструктури півострову, соціальні проекти (зокрема й соціалізацію біженців з колишніх радянських республік) відраховувалися величезні кошти, будувалися підприємства, почалася розробка чорноморського шельфу. Анексувавши Крим, Росія позбавила власності не лише державу Україна, а й низку українських підприємств і величезну масу пересічних громадян. Власне, йдеться про тотальне порушення базових прав людини.
Проголосивши принцип сили провідним важелем своєї зовнішньої політики, анексувавши півострів на підставі неправомірного референдуму, проведеного із порушенням всіх цивілізованих норм, Росія чимдалі закріплює Право сили в якості базового принципу внутрішньої політики в Криму. Події останнього часу, конфронтація між самопроголошеними властями півострова та корінним народом Криму — татарами, є лише провісниками подальшої політичної реакції. Без справжньої підтримки народу, шляхом масового порушення фундаментальних прав людини та цілих етносів анексія Криму перетвориться на скороминучий епізод болісної, але повчальної історії.
