Учебная работа. 'Подолання минулого' в країнах центрально-східної Європи: основні тенденції
‘Подолання минулого’ в країнах центрально-східної Європи: основні тенденції
"Подолання минулого" в країнах центрально-східної Європи: основні тенденції
Алла Киридон
Анотація
Трансформація памяті у постбіполярному світі неминуче призвела до відродження й пошуку (творення) нових колективних та індивідуальних "памятей", загострення уваги до спогадів очевидців трагедій ХХ сторіччя — Голокосту, сталінських репресій, інших етнічних і політичних геноцидів. Кожна країна має свою систему "подолання минулого". У цьому складному просторі творення нових відносин вагомим чинником є політика памяті, що має характерні риси в країнах Центрально-Східної Європи.
Ключові слова: память, політика памяті, минуле, Центрально-Східна Європа, демократія.
Останні десятиріччя, позначені глобалізаційними модифікаціями, труднощами трансформації посттоталітарних режимів, кардинальними зрушеннями на геополітичній мапі світу й Європи, зокрема Центрально-Східної, спричинили серйозні зміни в сприйнятті минулого країн регіону. В умовах лібералізованого посттоталітарного суспільства колективна / соціальна память виступає одним із найважливіших механізмів розвитку демократичних засад громадського життя, чинником пошуку ідентичності як на рівні індивіду й спільнот, так і на рівні суспільства в цілому, важливою умовою формування громадянського суспільства як форми консолідації й інтеграції членів суспільства на основі їхніх потреб та інтересів, що не охоплюються діяльністю держави. Не випадково трансформація памяті у постбіполярному світі неминуче призвела до відродження (відживлення) й пошуку (творення) нових колективних та індивідуальних "памятей", загострення уваги до спогадів очевидців трагедій ХХ сторіччя (Голокосту, сталінських репресій, інших етнічних і політичних геноциді).
Кожна країна має свою систему того, що німецькою мовою передається поняттями "Vergangenheitsbewaltigung" (подолання минулого) або "Vergangenheitspolitik" (політика минулого). Водночас "біль памятання" є універсальним, попри різнохарактерність та полімозаїчність історичного розвитку держав та націй. Важливо чітко усвідомлювати не лише "що памятати", але й "як памятати", аби не виховати покоління, позбавлене відчуття національної гордості. Намагання зретушувати минуле небезпечне вже тим, що відкриває шлюзи для політичних спекуляцій. Ідеться про дози і ще більшою мірою — про адаптування шокуючих фактів до особливостей певної аудиторії, оскільки виникає реальна небезпека "перенесення провин" з одного субєкта на інший і виникнення на цій основі відчуттів національної ущемленості, "комплексу жертви", запрограмованості на поразку [15].
Частково до досвіду країн Центральної та Східної Європи (Естонії, Литви, Латвії, Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, Румунії, Болгарії та ін.) щодо ставлення до комуністичного минулого та його спадщини вже зверталися дослідники [2; 5; 11; 17]. Ю. Шаповал аналізує, як іспанці знайшли можливість примирити дві Іспанії — франкістську і республіканську [18].
Метою повідомлення є окреслення загальних тенденцій "подолання минулого" в країнах Центрально-Східної Європи та аналіз принципів побудови стратегій формування моделей памяті в системі інституційних засобів реалізації політики памяті. Методологічний інструментарій зумовлений специфікою обєкта дослідження й реалізований у використанні аналізу документально-правових актів у сфері комеморативних практик, моніторингу публічних заходів інституційно-підпорядкованих установ, контент-аналізу основного наповнення медійних субєктів у площині памяттєвих смислів. спогад трагедія репресія
Розгляд політики памяті в умовах демократії лежить у кількох площинах: загального і конкретного. У найширшому вимірі задекларованої проблеми її розгляд повязано із комплексним аналізом низки сегментів, серед яких увиразнимо, зокрема, аналіз законодавчої складової щодо засудження тоталітарної ідеології; декомунізацію; освітню складову цієї царини; пошукову та дослідницьку діяльність науковців; розгляд збереженості та доступності архівів; ревізію історії тоталітарних режимів; інформаційну політику; політику памяті тощо.. У пропонованій науковій розвідці увагу здебільшого приділено останній складовій.
Композиційно виклад матеріалу передбачає теоретико-методологічну компоненту сутності політики памяті; характеристику шляхів і методів символічної репрезентації минувшини. Ми свідомі того, що політика памяті ("історична політика") визначається як внутрішніми особливостями кожної країни, перебігом політичного процесу, політичною культурою, культурою памяті, так і характером розвитку міжнародних відносин та зовнішніми впливами. Окрім того, політика памяті корелюється з політикою ідентичності, що її проводить держава. Відтак йдеться про 1) заходи спільні (загальні), притаманні як загальна тенденція країнам демократії; та 2) характерні для конкретної країни / суспільства.
Характерним явищем в перехідні епохи стає (ре)артикуляція смислів стосовно минулого й сьогодення. З точки зору історико-культурного моменту йдеться про своєрідну повторюваність сценаріїв тільки в новій часово-просторовій парадигмі. (Ре)артикулюється механізм руйнування та творення, формується новий спосіб сприйняття часу. Йдеться про культуру свідомого увічнення й культуру свідомого руйнування (наприклад, памятників, культових споруд тощо), а в ширшому контексті — про природу памяті й забуття. "Режими історичності" (Ф. Артог) визначають категорії "минуле", "теперішнє", "майбутнє". Особливістю нового сприйняття часу, характерного для наших днів, є придушення "теперішнім" двох інших членів тріади — "минулого" і "майбутнього". Потрібно зауважити, що саме память, яка є соціальною конструкцією, що створюється в теперішньому, "конституює систему суспільних конвенцій" (М. Хальбвакс). память та памяттєві смисли слугують потужним чинником:
консолідації або, навпаки, розмежування / конфронтації суспільства;
порозуміння та примирення або розбрату й конфліктів.
У цьому складному просторі творення нових відносин вагомим чинником є політика памяті. До наукового вжитку увійшли схожі за змістом поняття: "історична політика", "меморіальна політика", "хронополітика". Польські дослідники А. Вольф-Повєнська та Т. Стриєк використовують поняття "політики щодо памяті", розуміючи "свідомі дії політичного класу, його адміністрації, урядовців, що мають на меті формування сфери і ) стосується передусім інтерпретації минулого;
) вибудовується з огляду на конкретні внутрішні та зовнішні чинники функціонування держави та характер політичної влади;
) є важливою складовою державної гуманітарної стратегії;
) характеризується актуалізацією та вибірковістю, акцентує увагу на одних подіях, героях, місцях, ігноруючи інші.
Зауважимо, що "пам’ять" розглядається нами як соціокультурний феномен, що характеризується мінливістю, залежністю від багатьох чинників, орієнтований на ті сюжети минулого, що через зв’язок із сучасністю можуть мати вплив на майбутнє. Тобто пам’ять завжди виступає як актуальний конструкт. суть сучасного у контексті формування простору памяті полягає, по-перше, в уявленні про своє майбутнє, яке нація, група, родина прагне мати, і, по-друге, що саме необхідно утримати з минулого, аби підготувати це майбутнє.
Базовими принципами вибудови образів-спогадів при конструюванні політики памяті є травма / трагедія та тріумф. Травмуючий образ минулого концептуалізує політику памяті держави, водночас тріумф — героїзує її. Особливо жахливі сторінки минулого потрапляють в зону "змови мовчання" (колективна память намагається не згадувати те, що травмувало її найболючіше). Однак політика памяті актуалізує ці зони для того, щоб "Ніколи знову!". Посередництвом політики памяті відбувається трансляція історичного досвіду, іноді гостро травматичного.
У просторі творення політики памяті на основі трактування та репрезентації суспільного минулого відбувається складна взаємодія ряду субєктів, сукупність дій, націлена на підтримку або перегляд окремих елементів суспільної памяті; покликаних до погодження та взаємного прийняття різних інтересів у сфері інтерпретації минулого. Як зауважив Ю. Шаповал, "офіційна політика памяті в ідеалі має концентрувати енергію соціуму навколо створення образів минулого, здатних виконувати роль орієнтаційних матриць щодо майбутнього" [18].
Однак, підкреслює Ж. Мінк, минувшина має вагу, тільки якщо відповідає стратегії дієвців. Зацікавлених дієвців спокушає символічне минуле (яке має мобілізаційну силу). За висловом польського інтелектуала А. Міхніка, існує так званий "егоїзм болю", який кидає надмірно яскраве світло на окремі епізоди пережитої минувшини, залишаючи в затінку інші, і забезпечує цим ефективність стратегії історизування. Ми стикаємося тут із типологією, яка вирізняє ношу минувшини (те, що ми несемо в собі) і вибір минувшини (те, чим користуються в політичних цілях)" [5, c. 23].
Різноманітними є технології трансляції образів минулого. Зокрема в прагматичних концепціях радянської "політики памяті" абсолютним монополістом виступала держава.
Репрезентації минулого здійснюються в вигляді різноманітних практик:
вербалізованих (промови політичних лідерів, підручники, наратив тощо);
візуальних (державна символіка, памятники, музеї тощо);
ритуальних (паради, свята тощо).
Актуалізація політики памяті відбувається також через місця памяті (П. Нора).
таким чином, "політика памяті" полягає у здійсненні контролю владною верхівкою чи домінуючою елітою над конструюванням знань (уявлень) про минуле, який досягається через інтерпретацію історії, організацію масової історичної освіти (держзамовлення на підручники, в яких викладено офіційний курс історії для навчальних закладів), організацію музейної й архівної бази, монументальну пропаганду, твори літератури та мистецтва, форми міфологізації (відзначення державних свят, символіка, меморіали), топонімічні назви (перейменування населених пунктів, вулиць та ін.), ЗМІ та ін. [23, c.158].
У політиці памяті відображаються:
досвід суспільства,
актуальний стан його базових інститутів,
його соціально-політична структура,
співвідношення суспільних сил,
переконання та оцінки державно-політичних лідерів.
У своїй змістовній основі, функціях, спрямованості та інших сутнісних характеристиках державна (офіційна) політика памяті визначається, передовсім: особливостями державно-політичного, суспільно-економічного ладу та апарату державного управління, міжнародного становища держави;
ступенем реального суверенітету країни (народу) у минулому та сьогоденні тощо; базовими (актуальними) потребами суспільного розвитку, конкретно-історичними викликами, що стоять перед певною державною (політичною нацією, народом тощо); перебігом історичного минулого; цивілізаційними традиціями певної держави (нації); особливостями конкретної культурно-освітньої системи; традиційної культури; етноконфесійним складом населення тощо.
Предмет політики памяті є подвійним, та передбачає, з однієї сторони, конструювання певної спільної памяті, як системи колективних уявлень про минуле, з іншої — цілеспрямований вплив на індивідуальну память кожного громадянина.
Через провадження політики памяті може бути реалізована ціла низка політичних інтересів — від консолідації суспільства на ґрунті спільного історичного минулого до його повної дезінтеграції на підставі гіперболізації певних перепитій минулого. Влада легітимізує у певній версії історії власні починання, а окремі політичні сили через маніпуляції минулим прагнуть досягти тимчасових політичних цілей (приміром, перемоги на виборах). До елементів суспільної памяті звертаються заради:
здійснення політичних перетворень,
створення обєднуючих символів,
зміни політичного режиму, компрометації політичного суперника,
повернення до попереднього суспільно-політичного устрою тощо.
Термін "політика памяті" є відносно новим та актуальним в рамках різних соціально-гуманітарних наук, що викликає помітні дискусії. Зокрема депутат Європейського парламенту від Німеччини Елмар Брок зауважив, що концепція "політики памяті" виглядає спірною через використання самого слова "політика", яке, як відомо, не найкращий друг історії. Універсалізуючи підхід з огляду на варіативність моделей памяттєвих смислів, він виокремив два принципово важливих моменти в проведенні політики памяті:
по-перше, її реалізація дає можливість співпраці різних країн і груп населення на основі загальних переживань найважливіших подій історії,
по-друге, політика памяті означає, що існує усвідомлювана суспільством необхідність познайомити своє молоде покоління, в якого немає досвіду переживання найгостріших моментів національного минулого, з історією [1].
Відомий німецький теоретик Г. Люббе розглядає практику оновлення живого спогаду як "ритуальну", зауважуючи, що в процесі спогадів субєкт діє не в рамках власної памяті, а відповідно до своєрідних усталених зразків, позначених печатками певних інститутів та традиції [9, c. 52]. Відтак "цілком природно розблоковує механізм, потрібний для нової інтерпретації історії. і водночас породжує побічне явище політики памяті: бухгалтерію жертв, шукання нових домінант власної тотожности в оперті на історію — обєктивне явище, з яким важко полемізувати — "кінець епохи свідків" (Ян Ассман добачає в ньому універсальне явище, що сягає корінням ще римської традиції) [16].
Підставою для узагальнення тенденцій у розвитку комеморативних практик є увиразнення спільних рис історичного розвитку. Так, Р. Траба спробував схарактеризувати своєрідні "сталі елементи" в розвитку історії Центрально-Східної Європи за останні двісті років:
по-перше, метастази війни, тобто специфічний досвід двох світових воєн, позначений, з одного боку, радістю виникнення модерних національних держав, але, з другого, трагедією окупації (німецької та совєтської) та Голокосту євреїв;
по-друге, нетяглість історичних процесів, оприявнена в браку державности в ХІХ столітті та в змінах кордонів і примусових переселеннях небачених раніше розмахів у ХХ столітті;
по-третє, гібридність, виявлена у співіснуванні на порівняно маленькому просторі конденсованої мозаїки етнічних і національних груп. Під час nation building на цих теренах нерідко відбувалися процеси, властиві міграційним спільнотам. Різниця полягала в тому, що рушієм цих процесів були не "чужі", а спільнота, яка протягом тривалого часу була гомогенною групою;
по-четверте, нарешті, півстоліття досвіду комунізму / "реального соціалізму" [16, с. 55].
Водночас дослідник наголосив, що "Центрально-Східна Європа особливо вирізняється під кутом зору зіткнення національних інтересів, джерела яких містяться в гібридному минулому та суспільній структурі". [16]. При цьому автор покликається на справжні суперечки та конкуренції словацько-угорської, польсько-німецької, білорусько-литовської, чесько-німецької чи польсько-української памяті, що також становлять вагомий чинник поточної політики.
Виходячи з того, що лад післявоєнної Європи було побудовано на зумисно сфальшованій памяті, Тоні Джадт дійшов висновку, що з 1989 р. його формують у свою чергу, на компенсаційному надлишку памяті: інституціоналізоване публічне згадування як сам фундамент колективної ідентичності [21]. І хоча Джадт погоджувався з тим, що певний ступінь замовчування, навіть забування, є умовою громадянського здоровя, він підкреслював також, що для позитивного сприйняття цього "відкидання" у сфері памяті необхідним є попереднє памятання [7].
Політика будь-якої держави в сфері національної памяті ґрунтується на трьох принципах: амнезія — забування деяких "сюжетів", актуалізація — "пригадування" забутих подій, імен і дат; амбівалентність — одночасне існування різних трактувань окремих явищ. При цьому варто враховувати "роботу трауру й забуття" [13; 19], зміст яких корелюється індивідуальними памяттю та досвідом.
Якщо в тоталітарних суспільствах колективна память творилася "міністерствами правди", і саме в цьому контексті виникли поняття "репресованої памяті", "травматичної памяті", "скривджених народів", врешті, "реабілітованої памяті", то нині на посткомуністичному просторі відбувається повернення значущих фактів, які належали до загнаної в глибини памяті. Посттоталітарна память надає сенс тим епізодам минулого, що значущі для певної спільноти, нації, перевагу тим постатям, подіям і процесам, які сприяють формуванню самообразу цієї нації, утвердженню її ідентичності. память прагне не стільки відображати минуле таким, як воно було насправді, скільки формувати його сенс для сучасності. У цьому контексті має сенс відомий вислів — "вибираючи спосіб увічнити минуле, нація водночас вибирає своє майбутнє", тому що тим самим нація відповідає на ті питання, які потрібно знати [12].
В посткомунiстичних країнах Центрально-Схiдної Європи дискусії щодо памятi залишаються надзвичайно актуальними, що перетворює їх на чинник, який помітно впливає на життя суспільства та визначає характер політичних процесів. Важливість осмислення питань колективної памятi для цієї групи країн повязане з утвердженням власної ідентичності й вирішенням питання так званої перехідної (транзитної) справедливості. Останнє повязане з упровадженням програм перевiрки й люстрацiї, обвинуваченням комунiстичних лiдерiв та агентiв відповідних спецслужб, вiдкриттям секретних архiвiв для громадськості тощо.
Як правило, дослiдники виокремлюють двi основнi позицiї в ставленнi країн Центрально-Схiдної Європи до свого комунiстичного минулого: "пробачити й забути" або "переслiдувати й карати". "Так виходить, — зазначає Т. Гундорова, — що минуле — особливо, коли воно забарвлене травматичними переживаннями, — впливає на майбутнє і викорінює з буття сучасність. Привязаність до травматичного минулого ставить нащадків у позицію заручників: фізично не причетні до минулих подій майбутні покоління виявляються до них привязаними, а сучасність стає натомість чимось, що не піддається репрезентації, є невловною [4].
Загалом же, специфіка вирішення як проблеми ставлення до тоталітарного минулого, так i утвердження власної культурної (національної) ідентичності в посткомуністичних країнах, обумовлюється складністю феномену колективної памяті й особливостями сучасної політичної культури, яка є вагомим компонентом характеристики політики памяті. Йдеться про взаємообумовленість цих складників. Одним із яскравих прикладів є еволюціонування політичної культури та відповідне формування памяттєвих смислів в Німеччині. Узагальнено аналіз періодизації становлення політичної культури в Німеччині подає Герт Пікель [20]:
. Початковий етап до 1945, що може бути охарактеризований критичним ставленням до політичних інститутів, авторитарними орієнтаціями й вірою в Авторитет вождя, завищеною національною гордістю, слабким укоріненням демократичних цінностей, відсутністю інтересу до політичної участі, а також обмеженим знанням та розумінням політики. У цей період політична конюнктура характеризувалася неефективністю партійного плюралізму і недостатнім рівнем політичної соціалізації та відсутню політичної освіти.
. Відновлення та посилення демократії в суспільстві. "Вихід з культури "мерзенних вчинків" (1945-1966), визначалося прагматичним дистанціюванням від минулого, невпевненістю та аномією у царині цінностей, орієнтацією на виживання та відбудову, сильною привязкою позитивного ставлення до демократії до економічного зростання, незначним інтересом до політичної участі. За результатами соціологічних досліджень цього періоду, очевидною була дистанція від політики та політичної участі (у 1953 р. лише третина німців інколи говорила на політичні теми (8% — часто), а у 1955 р. 70% батьків висловилися негативно щодо перспективи політичної карєри сина), скептичне ставлення до партійної системи (у 1949 р. 51% німців не довіряв політичним партіям, а у 1950 р. 47% німців вважали партійний плюралізм "неважливою проблемою" (1960 р. — 21%, 1972 р.- 12%), невкоріненість національної політичної системи (у 1959 р. тільки 7% були горді за політичну систему країни (1978 рік — 31%).
. Партиципаторна революція та диференціація політичних уявлень. "Шлях до громадянської культури" (1967-1982), що характеризувався протидією авторитарним цінностям, інтенсифікацією різних форм політичної участі, вимогами "більше демократії", становленням громадянської політичної культури. Серед основних причин зміни типу політичної культури чи партиципаторної революції називали радикальні зміни цінностей у молодшого покоління та його поступовою політизацією, що за наслідок мала диференціацію поколінь та диференціацію ставлення до цінностей демократії.
. Політична похмурість та розвиток критичного осмислення. "Від громадянської культури до критичного громадянина" (1983-1989), серед рис якої визначаються криза легітимності західної демократії, криза довіри населення до політики, дистанціювання від інституціоналізованої політики, зниження членства в партіях, завищені очікування від держави, виникнення критичного громадянина (недовіра до політичних партій та об᾿єднань, але при цьому сильна віра в демократію).
. "Стіна в головах". Політична "Диференціація політичної культури" (1989-2014), серед рис якого були єдиний процес плавлення двох систем та культур, поєднання різних соціалізацій та різної історичної памяті, розмежування між інституційним та культурним обєднанням, дебати щодо політико-культурної інтеграції східних німців в загально німецьку демократичну державу. І все ж, уніфікація Німеччини, окрім забезпечення постійного зростання економічних показників, передбачала зміну суспільної свідомості, прийняття іншої ґенераційної (якщо йдеться про переосмислення досвіду нацизму) чи ідеологічної (щодо розбіжностей Схід-Захід) картини світу.
таким чином, Німеччина пройшла складний шлях подолання наслідків свого історичного минулого у суспільній свідомості, упровадження кардинальних змін у національну політичну культуру в досить короткий строк. Жодна з країн, оглядаючись на власну історію на початку ХХ століття, не несе такого усвідомленого тягаря злочинів, як Німеччина, характерним для якої було почуття колективної провини як детермінанта політичної культури. Проте і жодна інша країна — пропри першопочаткові сумніви та внутрішній супротив — не вийшла чеснішою та успішнішою за Німеччину. Самокритичні спогади про націонал-соціалізм, його причини та наслідки, набували все більшої присутності: починаючи від підручників з історії, медіа до облаштування місць нагадування та вшанування памяті, від відзначення певних дат, промов політиків до буденного життя та мистецтва. Ці спогади стали найвпливовішим тлом формування політичної культури сучасної Німеччини. Це історичне знання було надзвичайно потужним контекстом, в рамках якого доводилося політично, культурно та духовно діяти в умовах обєднання.
Уже понад пятдесят років три покоління німців опановують психологічну проблему, повязану зі злочинами Третього Рейху, формуючи власне ставлення до нацистського минулого. Суттєвою відмінністю між першим і третім поколінням виступає те, що останнє не розглядає нацистське минуле через призму злочинів і подій, повязаних з Голокостом. Більше того, ідентифікуючи себе, вони зауважують, що вони німці і саме з цим повязують відповідальність. Це проявляється у тому, що німці розглядають свої взаємовідносини з представниками інших національностей через призму подій Голокосту і дій Гітлера. таким чином, висувається гіпотеза про колективне почуття провини, яке й досі виступає ідентифікуючою ознакою уже для третього повоєнного покоління [14].
У Польщі традиційно великий суспільний вплив і вагу мають питання історії та памяті. 2005 р. правоконсервативні політики, прийшовши до влади, проголосили необхідність реалізації "нової історичної політики". Фактично йшлося про фронтальний перегляд ставлення до минулого, про цілеспрямовану політику відновлення колективної памяті [8].
Як наголошує у своїй змістовній розвідці "Проблеми демократії" директор Інституту політології Рейн-Вестфальського технологічного університету К. Ленк, демократичні форми конституційної організації ніколи і ніде не виникали "самі собою". У невідємну складову політичної культури вони, як правило, перетворюються у результаті соціальних конфліктів і політичної боротьби, що в європейській історії тривала впродовж цілих століть. Не вдаючись до детального аналізу, скористаємося запропонованим автором чотирирьохкомпонентним описом багатовимірності самого поняття "демократія":
.Демократія як комплексне визначення системи;
.Демократія як організаційний принцип (форма панування);
.Демократія як принцип поведінки (форма культури і система цінностей) [3; 22].
таким чином, в умовах демократії маємо різноманітну палітру політичних та соціальних комеморативних практик. "Подолання минулого" народжується колективним зусиллям. У процесі памятання / забування спільноти конструюють свою память та ідентичність. Відтак комеморативні практики вибудовуються на усвідомленні культурних контроверсій, транспоколіннєвої місії памяті про війну та злочини тоталітаризму, формування поля ідентичностей тощо. Терор, геноцид, голод, епідемії та інші травми неминуче позначаються на колективній свідомості, модифікуючи соціальні інститути та самих членів спільноти. Латентні рани, набуті в минулому, форматують колективну память, екстраполюючись на сьогодення. Травма створює і маркує розломи і розриви на культурному тілі суспільства (Й. Рюзен). Відтак з огляду на факт постійної травматизації викарбовується глибокий слід на колективній (груповій) свідомості та форматуванні памяті. Останнє особливо важливе для українського суспільства, Політика памяті в умовах демократії сфокусована на формуванні не лише комеморативної складової, але й таких цінностей як свобода і толерантність. При упровадженні канонів політики пам’яті необхідним є врахування досвіду демократизації щодо європейських норм визнання розмаїття пам’ятей, а також шанованих у суспільстві цінностей та досвіду минулого. Стратегії формування моделей памяті вилоновуються в системі інституційних засобів реалізації політики памяті кожної окремої країни, а також на підставі загальних тенденцій меморіального законодавства країн демократії. Зауважимо, що в політиці завжди існував і завжди існуватиме аспект символізації. Символічна політика реалізується в чотирьох формах: 1) ерзац-акції; 2) ерзац-законодавство; 3) ерзац-персоналізація: формування іміджу політиків; 4) ерзац-ідеологізація [6]. Відтак важливо, щоб політика памяті не перебрала рис символічної політики чи трансформувалася до її форм, а (за висловом Хосепа М. Коломера) чесноти періоду демократичних перетворень не перетворились у вади демократії.
список використаних джерел та літератури
1. Брок Э. Европа и россия: поиск общей идентичности [Електронний ресурс] / Элмар Брок. — Режим доступу: HTTP://russ.ru/Mirovaya-povestka/Evropa-i-Rossiya-poisk-obschej-identichnosti.
2. Васірук І. Вплив історичної памяті на формування національної ідентичності / І. Васірук // Україна — Європа — Світ: Міжнародний збірник наукових праць. Серія: історія, міжнародні відносини / Гол. ред. Л.М. Алексієвець. — Тернопіль: Вид-во ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2010. — С. 391 — 394.
. Горенко О. Теоретико-методологічні пошуки історика в контексті рецепції європейської демократичної традиції / О. Горенко // Україна — Європа — Світ. — № 12. — С. 193.
4. Гундорова Т. Транзитна память та історична політика: до питання про термінологію й генеалогію понять / Г.В. Касьянов // Український історичний журнал. — 2016. — № 2. — С. 128.
9. Люббе Г. В ногу со временем. Сокращенное пребывание в настоящем / Герман Люббе. — М., 2016. — С. 52.
. память та політика памяті в умовах трансформації Центрально-Східної Європи / О.М. Маклюк // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. — 2011. — Вип. XXX. — С. 223-232.
12. Національна та історична память: словник ключових термінів / Кер. авт. кол. А.М. Киридон. — К.: ДП "НВЦ "Пріоритети", 2013. — С. 300.
. Оже М. Формы забвения / М. Оже / пер. В. Мильчина // отечественные записки. — 2008. — № 4 (43).
. Палько О. Сучасна політична память як поле змагань. — С. 57.
17. Троян С. Особливості історичної памяті в країнах Центрально-Східної Європи / Сергій троян // Війни памятей та політика примирення: Зб. наук. праць. — К.: ДП "НВЦ "Пріоритети", 2013. — С. 211-218.
. Шаповал Ю. Примирення по-іспанськи. Компроміс після громадянської війни / Юрій Шаповал // день. — 2013. — 18 лютого.
19. Аuge M. Les Formes de l’oubli / M. Аuge. — Paris: Editions Payot&Rivages, 1998.
. Gert Pickel Das politische System der BRD Die politische Kultur der Bundesrepublik Deutschland 29.04.2008. Vortrag im Rahmen des Habilitationsverfahrens [Електронний ресурс]. — Режим доступу до ресурсу: HTTP://slideplayer.de/slide/207440/
.Judt Т. Z domu zmarłych. Esej o współczesnej pamięci europejskiej. Historia Europy od roku 1945. — Poznań, 2010.
22.Lenk Kurt. Probleme der Demokratie / Lieber H.-J. (Hrsg.) Politische Theorien von der Antike bis yur Gegenwart. Bundeszentrale für politische Bildung. — Bonn. 1993. — S. 933-986.
.Коник А. "Історична память" та "політика памяті" в епоху медіа культури / А. Коник // Вісник Львів. ун-ту, 2009. Серія: Журналістика. — Вип. 32. — С. 153-163.
.Стриєк Т. Нариси про гуманітаристику, історію і політику в сучасній Україні, Польщі та Росії / Т. Стриєк; пер. з польськ. — К.: Ніка-Центр, 2015. — (Серія "Ідеї та Історії"; Вип. 12). — С. 31.
25.Wolff-Powęska A. Pamięć — brzemię i uwolnienie. Niemcy wobec nazistowskiej przeszłości (1945-2010). — Poznań, 2011. — S. 69-70.
